Молодесенька хмаринка – а відомо, що життя хмарин коротке і неспокійне, – вперше пропливала небом з іншими хмарами, чорними, великими, чудернацьких форм. Коли вони досягли великої пустелі Сахари, інші, вже досвідчені хмари, напучували її: – Лети, лети! Якщо затримаєшся тут, то загинеш! Але молода хмаринка, як і всі у її віці, була дуже цікавою і відпливла в кінець хмариного табунця, подібного на розпорошену отару овець. – Що ти робиш? Рухайся з нами! – завив вітер. Але мала хмаринка побачила дюни з золотого піску, і це її причарувало. Вона повільно опустилася. Одна дюна посміхнулася їй. – Привіт! – сказала чемно. Була то дуже гарна маленька дюна, щойно створена вітром, jhi гладив її блискуче волосся. – Привіт! Я – Оля, – відрекомендувалася хмаринка. – Я – Галя, – відповіла дюна. – Як поживаєш там, на землі? – Та так... сонце й вітер. Трохи жарко, але даємо собі раду. А ти? – Сонце і вітер... довгі перегони по небу. – Моє життя дуже коротке. Коли налетить сильний вітер, напевне зникну, – сказала сумно дюна. – Прикро, правда? – спитала хмаринка. – Трохи. Мені здається, що я ні до чого непридатна. – Я також невдовзі випаду дощем на землю. Така моя доля. Дюна замовкла на мить, а потім сказала: – А знаєш, ми дощ називаємо раєм! – Справді? Я й не знала, що я така важлива! – засміялася хмаринка. – Я чула від старших дюн, що дощ дуже гарний. Ми тоді вкриваємось чудовими рослинами, які звуться травами, квітами... – Так, правда. Я їх бачила, – відповіла хмаринка. – Але я, напевно, їх ніколи не побачу, – сумно зітхнула дюна. Хмаринка задумалась на хвилину, а потім сказала: – Я могла б упасти на тебе дощем... – Але тоді ти помреш. – А ти зацвітеш, – зашуміла хмаринка блискучим прозорим дощем. Наступного дня маленька дюна була вкрита квітами. В одній гарній молитві, яку я знаю, є такі слова: “Господи, зроби з мене лампу... Спалю себе самого, але дам світло іншим”.
|