Тибетці оповідають дивну легенду – легенду про гірське
козеня.
Багато років жило собі гірське козеня, яке постійно
відчувало в ніздрях дуже приємний запах моху. Цей чудовий,
солоденький запах супроводжував його і в мандрівках по зелених
горах, і в прогулянках по дрімучих лісах.
Козеня не могло зрозуміти звідки той запах, що так приємно
його бентежив.
Він, як мелодія флейти, незборимо притягав до себе.
Козеня почало гасати по лісах у пошуках джерела того
незвичайного і хвилюючого запаху.
Те шукання стало нестримним. Бідне звірятко вже не могло ні
їсти, ні пити, ні спати, ні думати про щось інше. Воно не знало,
звідки йшов той запах, але відчувало потребу шукати його,
перескакуючи через горбочки, яруги, доки, зголодніле і виснажене
до краю, не зірвалося зі скелі.
Його рани були тяжкі й болючі. Козеня почало лизати свою
кров на грудях і в цю мить відкрило неймовірну річ. Запах, той
запах, що його так бентежив, виходив з його тіла, з особливої
кишеньки, яку всі козенята цієї породи мають на грудях.
Бідне звірятко глибоко вдихало той запах, але життєві сили
покидали йогою “Надто пізно я полюбив Тебе, Красо, завжди давня і завжди
нова, надто пізно я полюбив Тебе. Ти була в мені, але я був
зовні й ганявся за тим, що Ти створила і що без Тебе не могло б
існувати. Ти завжди є зі мною, але я не був з Тобою”.
(Святий Августин)
|
