П`ятниця, 19.04.2024, 15:23
Вітаю Вас Гость | RSS
Головна | Реєстрація | Вхід
Правознавство
Категорії розділу
[44]
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу
Пошук
Ми працюєм уже :
Block title
Block content
Головна » Статті

Всього матеріалів в каталозі: 45
Показано матеріалів: 11-20
Сторінки: « 1 2 3 4 5 »

Право громадян на приватизацію державного житлового фонду
При розгляді першого питання слід зазначити, що приватизація державного житлового фонду має за мету створення умов для здійснення права громадян на вільний вибір способу задоволення їхніх потреб у житлі, залучення значної кількості громадян до участі в отриманні і збереженні наявного житла та формування ринкових відносин у цій сфері.
Ст. 65-1 Житлового кодексу закріплює право наймачів житлових приміщень у будинках державного чи громадського житлових фондів, за згодою всіх повнолітніх членів сім’ї, які проживають разом з ними, оформлювати займані ними приміщення у власність. При цьому законом встановлено два шляхи придбання у власність житлової площі наймачем: приватизація і викуп.
Необхідно визначити поняття приватизації державного житлового фонду відповідно до Закону України “Про приватизацію державного житлового фонду” і Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян (затверджене наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству № 56 від 15 вересня 1992 р.). Можна порушити питання, які потребують додаткового законодавчого врегулювання: оподаткування нерухомого майна громадян, розмір плати за земельні ділянки, на яких розташовано будинки, за користування прибудинковою територією; надання дотацій на його утримання, повернення у разі необхідності привати зованої квартири колишньому власникові тощо.
| Переглядів: 4454 | Author: Юра | Додав: Yura | Дата: 25.12.2009 | Коментарі (0)

Нинішню економічну ситуацію в Україні можна охарактеризувати як кризову, що формувалася протягом тривалого періоду через нехтування об’єктивними законами розвитку і відтворення природно – ресурсного комплексу України. Відбувалися структурні деформації народного господарства, за яких перевага надавалася розвитку в Україні сировина видобутих, найбільше економічно – небезпечних галузей промисловості.
Економіці України притаманна висока питома вага ресурсномістких та енергоємних технологій, впровадження та нарощення яких здійснювалося найбільш “дешевим ” способом – без будівництва відповідних очисних споруд. Це було можливим за відсутності екологічно – діючих правових, адміністративних та економічних механізмів природокористуванням та без урахування вимог охорони довкілля. Ці та інші чинники, зокрема, низький рівень економічної свідомості суспільства привили до значної деградації довкілля України, надмірного забруднення поверхневих і підземних вод, повітря і земель, нагромадження у дуже великих кількостях шкідливих, у тому числі високотоксичних відходів виробництва. Такі процеси тривали десятиріччями і призвели до різкого погіршення стану здоров’я людей, зменшення народжуваності та збільшення смертності, а це загрожує вимиранням і біологічно – генетичною деградацією народу України.
Винятковою особливістю економічного стану України є те, що
економічні гострі локальні ситуації поглиблюються великими раціональними кризами. Чорнобильська катастрофа з її довготривалими медико біологічними, економічними і соціальними наслідками спричинила в Україні ситуацію, яка наближається до рівня глобальної економічної катастрофи.
Я думаю, що кожен спеціаліст народного господарства, кожна свідома людина повинна обов’язково мати загальне уявлення про особливості сучасного економічного стану, а також основні напрямки державної політики у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки.
Екологізація не є абсолютно новою проблемою. Практичне відображення економічності тісно пов’язано, в першу чергу, з державним регулюванням процесів природокористування.
| Переглядів: 9380 | Author: Юра | Додав: Yura | Дата: 25.12.2009 | Коментарі (0)

Суспільним відносинам у житловій сфері притаманний свій спе-цифічний предмет, суттєві риси схожості й однорідності, типові оз¬наки. Все це дозволяє згрупувати їх у специфічно виокремлений вид суспільних відносин. Вони складаються в систему з певною внут-рішньою структурою.
Забезпечення, користування і розпорядження житлом особою, а також пов'язані з цим права і обов'язки суб'єктів житлово-правових відносин регулює житлове право. Метою житлового права є унор-мування всієї сукупності суспільних відносин направлених на задо-волення потреб громадян у житлі.
Предметом регулювання житлового права є майнові та особисті немайнові відносини.
Житлове право опосередковано регулює відносини, пов'язані з придбанням його у власність або в користування. Особливої акту-альності вони набули у наш час, оскільки житло стає предметом купівлі-продажу, найму, застави, дарування, заповіту, міни, привати-зації тощо. Житлові відносини, пов'язані з будівництвом житла не регулюються житловим правом.
Житлове законодавство регулює відносини між уповноважени¬ми державними органами, органами місцевого самоврядування, фі-зичними та юридичними особами тощо:
1) виникнення, здійснення і припинення права власності на жилі будинки, квартири, а також кімнати у квартирах, їх частини;
2) обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов;
3) забезпечення громадян жилими приміщеннями;
4) реалізації прав власників житла і визначення їх обов'язків;
| Переглядів: 6622 | Author: Юра | Додав: Yura | Дата: 25.12.2009 | Коментарі (0)

Право громадян на вибір місця роботи та працевлаштування. До прав, які становлять зміст правового статусу громадян у сфері зайнятості, належить їхнє право на вибір місця роботи. Так, громадяни мають право на працевлаштування і вибір місця роботи:
• по-перше, шляхом звернення до підприємства, установи, організації і до іншого роботодавця;
• по-друге, при безплатному сприянні державної служби зайнятості, а також інших організацій.
Структура, функції права та обов’язки державної служби зайнятості визначені законодавством про зайнятість1.
За сприянням у працевлаштуванні до державної служби зайнятості можуть звернутися всі незайняті громадяни, які бажають працювати, а також зайняті громадяни, які бажають змінити місце роботи, працевлаштуватися на умовах сумісництва.
До державної служби зайнятості мають право звертатися з 16 років, але як виняток такими, що шукають роботу, можуть бути зареєстровані й неповнолітні, які досягли 15 років. Для цього потрібна згода одного з батьків або осіб, які їх замінюють.
Громадяни України, які працювали в зарубіжних країнах (у тому числі країнах СНД), у державній службі зайнятості реєструються для сприяння у працевлаштуванні на загальних підставах.
Іноземці й особи без громадянства, крім найнятих відповідно до угоди про розподіл продукції, які прибули в Україну на певний термін, одержують право на трудову діяльність лише за наявності в них дозволу на працевлаштування, виданого державною службою зайнятості України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України.
У разі використання праці іноземців або осіб без громадянства без дозволу державної служби зайнятості України з підприємств, установ і організацій, незалежно від форм власності, державна служба зайнятості стягує штраф за кожну таку особу в п’ятдесятикратному розмірі неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Ці кошти спрямовуються до державного фонду сприяння зайнятості населення.
| Переглядів: 4280 | Author: Юра | Додав: Yura | Дата: 25.12.2009 | Коментарі (1)

Норми внутрішнього трудового розпорядку регулюють суспільні відносини з приводу організації колективної праці між роботодавцем і трудовим колективом (його органами), між роботодавцем та виборними органами профспілкової організації на підприємстві, в установі, організації.
Трудовий розпорядок охоплює систему нормативних актів, які регулюють порядок здійснення трудової діяльності.
Нормативно-правові акти, що регулюють внутрішній трудовий розпорядок, поділяються на дві групи:
• загальні (КЗпП України, закони України, укази Президента України, Типові правила внутрішнього трудового розпорядку та ін.);
• спеціальні, які враховують специфіку окремих галузей господарювання, а також особливості праці окремих категорій працівників (галузеві правила внутрішнього трудового розпорядку, статути про дисципліну; положення про дисципліну окремих категорій працівників тощо).
| Переглядів: 7809 | Author: Юра | Додав: Yura | Дата: 25.12.2009 | Коментарі (0)

Серед зобов'язань, що складають особливу частину зобов'язального права, основне місце належить договірним зобов'язанням. Цивільне законодавство України передбачає понад 20 цивільно-правових договорів, серед яких і є договір поставки.
Однією з найпоширеніших підстав виникнення зобов'язань закон називає договір. Договором визнається угода двох чи більше осіб, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних правовідносин.
Відповідно до вимог законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності і справедливості, договір поставки, а також і ряд інших договорів визначає зміст конкретних прав і обов'язків учасників договірного зобов'язання. В цьому розумінні договір виступає засобом регулювання поведінки сторін у цивільному правовідношенні.
У нинішніх умовах зростає роль договору поставки як універсальної та найбільш доцільної форми опосередкування товарно-грошових відносин.
Перехід до ринкової економіки і саме функціонування ринкового механізму можливі лише за умови, що основна маса товаровиробників - підприємств, громадян - має свободу господарської діяльності та підприємства. Результати цієї діяльності реалізуються на ринку товарів і послуг на договірних засадах. Перехід до ринку супроводжується звуженням планово-адміністративного впливу держави на майнові відносини і, отже, розширюється свобода вибору партнерів у господарських зв'язках і визначення змісту договір-них зобов'язань. Це стосується насамперед договорів, спрямованих на забезпе-чення потреб організацій та громадян у матеріальних, енергетичних, продо-вольчих ресурсах (купівля-продаж, поставка, контрактація, міна - бартер, поста-чання енергії тощо).
Виходячи з цього можна зазначити, що договір поставки відіграє неодно-разову роль у відносинах між організаціями і громадянами. Він регулює господарські відносини з постачання продукції і товарів.
| Переглядів: 4323 | Author: Юра | Додав: Yura | Дата: 25.12.2009 | Коментарі (0)

Актуальність теми дослідження. Відносини біржі і держави у різних країнах будувалися по-різному. У Європі біржі з самого початку знаходилися під контролем держави, яка визначала їх діяльність. При надмірній спекуляції і маніпулюванні цінами уряди певних країн просто закривали біржі. Так було в Німеччині у 1896 р. і в Австрії у 1903 р., коли була заборонена біржова торгівля зерновими і олійним насінням (але продовжували укладатися угоди на біржах цукру, кави, бавовни, кольорових металів), в Індії, де в 1960-ті роки були закриті біржі бавовни, джуту, олії та олійного насіння.

В міру становлення українського біржового ринку формується і налагоджується система його регулювання.

Для залучення до біржової торгівлі великої кількості як продавців, так і покупців необхідний певний механізм, який забезпечував би дотримання інтересів усіх її учасників. Вони повинні бути впевнені у тому, що ризик, пов'язаний з їх участю у торгах, зведений до мінімуму. Регулювання біржової діяльності являє собою певне упорядкування діяльності бірж і укладання біржових угод на основі встановлених правил і вимог.

Розвиток біржової діяльності має два історичних напрямки:

– регулювання з боку держави (державне регулювання);

– регулювання з боку бірж й інших учасників ринку (використання принципу саморегулювання біржового ринку).

Зарубіжний досвід свідчить, що державний контроль біржової діяльності базується на дотриманні таких принципів:

– суспільної корисності;

– гласності й відкритості біржових торгів;

– довіри;

– саморегулювання;

– гарантії прав учасників біржової торгівлі.

Досвід країн ринкової економіки свідчить про досить тісну взаємодію держави і ринкової системи взагалі та в регулюванні біржової діяльності зокрема. У процесі такої взаємодії на державу покладені обов'язки забезпечення ринку і біржової торгівлі законодавчою базою, що дає змогу відпрацювати і встановити єдині правила для всіх суб'єктів, які беруть участь в економічному процесі.

| Переглядів: 8871 | Author: Юра | Додав: Yura | Дата: 25.12.2009 | Коментарі (1)

Правова поведінка
Багатозначність поняття "поведінка" в суспільних нау¬ках значною мірою позначилася на його тлумаченні у правознавстві. Між іншим, правова наука і практика пра¬вового регулювання відносять до поведінки тільки ту люд¬ську активність, яка характеризується певними соціаль¬ними і юридичними ознаками. Основними рисами правової поведінки є: а), соціальна значущість; б) вираженість зовні у формі діяння (дії чи бездіяльності); в) свідомо-вольовий характер; г) регламентованість правовими нормами; д) властивість зумовлювати юридичні наслідки.
Соціальна значущість є однією з основних ознак право¬вої поведінки. Вона має дві форми — соціальну корисність і соціальну шкідливість Сутність соціальної значущості правової поведінки пов'язана з її властивістю впливати на стан суспільних відносин, змінювати зв'язки між суб'єк¬тами, сприяти чи, навпаки, гальмувати нормальний процес взаємодії між людьми. Правова поведінка може впливати на взаємовідносини суб'єктів, стан суспільних відносин тільки за зовнішньої вираженості, якщо вона сприймається іншими суб'єктами, обумовлює певні зміни в соціальному середовищі. Правова поведінка виявляється у формі дій, що впливають на відносини між суб'єктами, чи у формі бездіяльності. Оскільки правова поведінка здійснюється суб'єктами, то вони повинні адекватно усвідомлювати об-ставини, характер поведінки і мати можливість здійсню¬вати свою волю, скеровувати свої вчинки.
З формально-юридичної точки зору соціальна поведінка є правовою у випадку, коли вона регламентується нормами права. Умови і ознаки правових вчинків можуть бути прямо описані в текстах правових документів, або в ос¬танніх передбачено якісь інші заходи щодо моделювання правової поведінки.
Властивість правової поведінки впливати на стан суспільних відносин пов'язана не тільки з соціальною зна¬чущістю, але й особовим сенсом — реалізацією суб'єктами своїх інтересів. Тому правова поведінка тягне за собою для них певні юридичні наслідки. Однією з найважливіших форм правових наслідків є реакція держави на результати правової поведінки у вигляді заохочення, стимулювання, охорони соціальне корисних вчинків чи застосування за¬ходів юридичної відповідальності за шкідливі дії.
Правова поведінка є одним із видів юридичних фактів, тих конкретних життєвих обставин, з якими норми права пов'язують виникнення, зміну чи припинення правових відносин. У цьому випадку правова поведінка розглядає¬ться як підвалини зміни стану правовідносин, як конкретні життєві обставини, виникнення яких залежить від волі людей і які описані в гіпотезах правових норм. Правова поведінка за своєю внутрішньою структурою складається з певних дій, в яких зовні виявляється ставлення суб'єкта до інших суб'єктів права. Правовий вчинок є елементом пра¬вової поведінки.
Слід зазначити, що в нормах права, як правило, моде¬люється не правова поведінка в цілому, а її елементи — правові вчинки. Правовий вчинок — це діяння, що скла¬дається з певних елементів, сукупність яких утворює його склад. Складовими елементами правового вчинку є: суб'єкт, суб'єктивна сторона, об'єкт, об'єктивна сторона.
Суб’єктом правового вчинку може бути фізична чи юри¬дична особа, орган держави, громадське об'єднання тощо, котрі визнані дієздатними та деліктоздатними, тобто здат¬ними здійснювати свої права і обов'язки, нести юридичну відповідальність. Суб'єкти правового вчинку — це ті суб'єкти, за якими визнається здатність усвідомлювати і скеровувати свої діяння. Цю категорію суб'єктів складають тільки правоздатні особи.
Суб’єктивна сторона правового вчинку відображує внутрішнє ставлення суб'єкта до свого діяння та його на¬слідків. Інакше кажучи, суб'єктивна сторона є тією части¬ною правосвідомості суб'єкта, що безпосередньо пов'язана з фізичною формою діяння і складається з цілей, мотивів, правових установок і т. ін.
Об’єкт правового вчинку — це явища навколишнього середовища, на які спрямовані діяння. Об'єктом правового вчинку виступають суспільні відносини, соціальні цінності.
Об’єктивну сторону правового вчинку утворюють ті складові, що характеризують форму його зовнішнього ви¬разу: діяння (дія чи бездіяльність, засоби і т. ін.), суспільне значущі наслідки (корисні чи шкідливі), причин¬ний зв'язок між діянням і його наслідком.
Відтак, правова поведінка — це сукупність соціальне значущих, виражених зовні у вигляді дій чи бездіяльності вчинків, що мають свідомо-вольовий характер, тим чи ін¬шим чином регламентуються нормами права і обумовлю¬ють правові наслідки. Правова поведінка складається з двох протилежних за своєю спрямованістю видів: поведінки щзшюмцщрї і .протиправної (правопорушення). Кожен з цих видів правової поведінки характеризується, крім спіль¬них, своїми особливими рисами.
| Переглядів: 4565 | Author: Юра | Додав: Yura | Дата: 22.12.2009 | Коментарі (0)

Актуальность теми.
Экономічні відносини власності отримують юридичне закріплення у праві власності, що виникає внаслідок правового регулювання певних економічних відносин. Правове регулювання відносин власності є одним з найважливіших напрямків нормативної діяльності держави. За допомогою права держава регулює належність тих або інших об'єктів власності певному суб'єкту – громадянину, колективу, державі; обсяг і зміст суб'єктивних повноважень власника, порядок та форми їхньої реалізації щодо різноманітних об'єктів; засоби правової охорони відносин власності. Сукупність даних правових норм, що регулюють відносини власності, визначають право власності у об'єктивному розумінні. Суб'єктивне право власності визначається законом України «Про власність» від 07.02.91 р. і Цивільним кодексом як врегульовані законом суспільні відносини володіння, користування та розпорядження майном. Володіння – закріплення матеріальних благ за конкретними власниками – індивідами та колективами, фактичне утримання речі у сфері господарювання даних осіб. Користування – отримання з речей корисних властивостей, що дадуть можливість задовольнити відповідні потреби індивіда або колективу. Розпорядження – це визначення власником юридичної або фактичної долі речі. Індивід або колектив здійснює володіння, розпорядження і користування речами (матеріальними благами) у своїх інтересах незалежно від волі та бажань інших людей.
| Переглядів: 3366 | Author: Юра | Додав: Yura | Дата: 22.12.2009 | Коментарі (0)

Житлова проблема є однією з найбільш гострих соціальних проблем. Відповідно до Конституції України від 28 червня 1996 року стаття 47 :” Кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.
Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.
Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.”
Це право гарантується Конституцією і забезпечується державою. Держава через свої органи влади і керування повинна заохочувати житлове будівництво і створювати умови для здійснення права на житло.
Проведена багато років політика розвитку усуспільного житлового фонду і розподілу квартир по ступені потреби в них як правило, не зменшила числа черговиків, а в останні роки визначилася тенденція до їхнього росту.
Раніше запланована державна програма забезпечення кожної сім'ї до 2000 року окремою квартирою - не діє. Значна частина сімей так і залишилася стояти в черзі на поліпшення , розширення , одержання житла ,проживаючи як і раніше в комуналках, сімейних гуртожитках , на приватних квартирах або в рідному домі, що став затісний . Залишилися в довгій черзі сім'ї проживаючі в старому й аварійному житлі . Додалися до перерахованих категорій сімей і мігранти, біжінці; постійно росте список гостро нужденних у житлі військових і громадян інших категорій.
Таким чином, монополія держави в житловій сфері не тільки не вирішувала житлової проблеми, а навіть збільшувала її. В умовах проведення Нової житлової реформи була встановлена тенденція до становлення різноманітних форм власності на житло й у зв'язку з цим, розмаїтість видів її використання. Особливе значення набуває розвиток права приватної власності на житлове помешкання, що надає можливість громадянам бути власниками своєї квартири, будинку, кімнати.
Тобто при рішенні житлової проблеми держава дає шанс громадянам самим знайти вихід із сформованої ситуації, за рахунок власних коштів і можливостей, звісно залишаючи за собою право на контроль.
Утриманню права власності громадян на житлове помешкання, їхнім правам і обов'язкам, пов'язаним із ним, основам виникнення і припинення цього права, захисту його і присвячена дана робота.

Утримання права власності громадян на житлове помешкання.

Житлові помешкання є специфічним майном-нерухомістю. Специфіка даного майна виражається в таких аспектах: 1) будь-яке житло, як в одноквартирному так і в багатоквартирному будинку має зв'язок із землею; 2) житлові помешкання використовуються достатньо тривалий час; 3) житло оподатковується особливим податком (податок на майно); 4) право власності на квартири має законодавчо визначені обмеження; 5) житлові помешкання неможливо переміщати без утрати цілісності; 6) угоди по розпорядженню житлом повинні реєструватися в місцевій адміністрації. Нотаріальне оформлення угод із нерухомістю зараз застосовується до прийняття нового закону про порядок їхнього висновку.[1]
У зв'язку з цим, раніше, інститут приватної власності громадян у житловій сфері був достатньо обмежений і входив у рамки жорсткого контролю з боку держави. Предметом приватної власності громадян частіше усього був житловий будинок, а підставою виникненням права на нього - індивідуальне житлове будівництво на відведеній для цих цілей у встановленому порядку земельній ділянці або участь у ЖК(ЖБК). Рідше застосовувався договір купівлі-продажу.[2]

| Переглядів: 3273 | Author: Юра | Додав: Yura | Дата: 22.12.2009 | Коментарі (0)

Copyright MyCorp © 2024
Учебные метериалы Львов