Важливим елементом процесу перебудови, реформування та демократизації всіх сфер суспільства в Україні стало формування правової держави, яка покликана забезпечити виконання конституційного принципу верховенства та забезпечувати недоторканність і захист важливих соціальних та економічних цінностей, прав людини і громадянина. До найголовніших з таких цінностей віднесена і власність громадян, що дає забезпечити життєдіяльність людини. Протягом останнього десятиліття українська держава приділяла максимальних зусиль для того щоб правова база регулювання відносин власності була приведена до відповідності з вимогами чинної ситуації в економіці та нормами міжнародного законодавства. Конституція України, прийнята 28 червня 1996 року та новий Цивільний кодекс України, який набрав чинності 01 січня 2004 року, значне місце відвели правовому регулюванню відносинам власності. Крім зазначеного, в сучасному аграрному секторі виникли складні виробничі відносини, певна система земельних відносин власності у процесі виробництва сільськогосподарської продукції, її розподілу, обміну та використання. І важливе місце в в цьому зайняло правовое регулювання відносин власності а агропромисловому комплексі. Необхідно зазначити, що протягом останніх років в основу ринкових перетворень в агропромисловому комплексі України була покладена програма роздержавлення і приватизації, а для сільськогосподарських підприємств – створення нових господарських структур на засадах приватної власності на майно і землю. Враховуючи те, що агарний сектор відіграє важливу роль в економіці нашої країни, актуальним є дослідження питань, які стосуються формування відносин власності. Така актуальність посилилась ще й з прийняттям 25 жовтня 2001 р. Земельного кодексу України, який нарешті вирішив основні питання, що виникали з приводу визначення форм власності на землю. За радикальністю основного змісту нового Земельного Кодексу, багатьма його загальними та спеціальни¬ми новелами можна стверджувати, що він охарактеризував новий етап у розвитку відносин власності саме на землю в України. Вперше на законодавчому рівні він чітко закріпив такі механізми правового регулювання, зокрема, і, насамперед, право власності на землі сільськогосподарського призна¬чення. Тим самим була поставлена логічна юридична крапка над численними диску¬сіями з цього приводу. Вказане посилює актуальність розвитку інституту права приватної власності на землю та обумовлює необхідність його дослідження в сучасних умовах розвитку українського суспільства. Метою даної роботи є вивчення і визначення на основі теоритичного обгрунтування і практичного матеріалу особливостей відносин права приватної власності в України на сучасному етапі розвитку суспільства та нормотворчої практики. Багатограність поставленоі мети визначає необхідність вирішення таких завдань: 1) проведення аналізу економічних та правових умов розвитку відносин права приватної власності в України; 2) відокремлення суб”єктів відносин права приватної власності та визначення їх правового статусу; 3) здійснення характеристики основних об”єктів відносин права приватної власності; 4) окреслення особливостей права приватної власності на землю; 5) визначення особливостей різноманітних способів набуття права на приватну власність; 6) аналіз судової практики вирішення спорів, які виникають із права власності на землю. Предметом дослідження в цій роботі виступають основні принципи та інститути аграрного і цивільного права, які в сукупності створюють необхідну правову базу для проведення дослідження, а також економічні та юридичні аспекти відносин власності. В якості об”єкта дослідження виступають численні монографії фахівців та науковців, які працюють в галузях земельного, цивільного, аграрного права, а також основні базові нормативно-правові акти, що регулюють відносин у вказаній сфері, серед яких: Земельний кодекс України (в роботі – ЗК), Цивільний кодекс України (ЦК), Господарський кодекс України (ГК), Закон України „Про власність” та ін.
Поняття “інтелектуальної власності” виникло в процесі тривалої (починаючи з ХVII ст.) практики юридичного закріплення за певними особами їх прав на результати інтелектуальної діяльності в сфері науки, виробництва, мистецтва, літератури тощо. В науковий обіг цей термін увійшов у середині 50-их років нашого століття. У загальновживаному розумінні інтелектуальна власність – це право на результати розумової діяльності людини у науковій, художній, виробничій та інших сферах діяльності. Всесвітньої організації інтелектуальної власності (ВОІВ) до неї входять права на: - літературні, художні та наукові твори; - виконавчу діяльність акторів, звукозапис, радіо- та телевізійні передачі; - винаходи у всіх галузях людської діяльності; - наукові відкриття; - промислові зразки; - товарні знаки, знаки обслуговування, фірмове найменування та комерційні позначення. Істотною особливості права інтелектуальної власності порівняно з правом власності на традиційні об’єкти є те, що це власність на об’єкти творчого походження. Відповідно до ст.41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної творчої діяльності. Специфіка володіння духовними благами полягає також у первинності психічного володіння щодо матеріального. Під час переходу суспільства до ринкових відносин інтелектуальна власність стає предметом купівлі-продажу і передачі у заставу, об’єктом вкладу до статутного капіталу, страхування тощо. В Україні об’єкти права інтелектуальної власності записані в Законі України “Про власність” від 26 березня 1991 р. Складовими інтелектуальної власності є промислова власність, авторське право та суміжні права. Об’єктом права інтелектуальної власності громадян являється винахід (корисна модель) – результат творчої діяльності людини в будь-якій галузі технології. Об’єктом винаходу України може бути: продукт і спосіб, що відповідають умовам патентоспроможності. Значення кожного об’єкта визначається його місцем у фінансово-господарській діяльності підприємства.
Що таке права людини? Важко однозначно встановити, коли в правовій теорії виникло розуміння прав людини як окремої юридичної категорії і як об'єкту правового захисту. Серед перших джерел, в яких дається спроба обґрунтувати природність і невід'ємність прав людини, праця Джона Локка "Два трактати про державу", надрукована у 1690 році. Локк вважав, що держава існує саме для того, щоб захистити права людини, а тому першорядними є права людини, а не права публічної влади: "Якщо людина в природному стані така вільна, як було сказано, якщо вона абсолютний господар своєї власної особи і володінь, рівний найбільш великим і нікому не підпорядкований, то навіщо розлучається вона зі своєю свободою, навіщо відмовляється вона від цієї імперії і підпорядковує себе владі і керівництву якоїсь іншої сили? На це є очевидна відповідь, що хоча у природному стані вона має таке право, все ж користування ним є дуже непевним і постійно відкритим зазіханню з боку інших. Адже, оскільки всі є панами такою самою мірою, як і вона сама, і кожна людина є рівною їй, а більшість людей не суворо дотримується рівності й справедливості, то користування власністю, яку має людина, є дуже небезпечним, дуже ненадійним. Це викликає в ній готовність припинити стан, який хоч і є вільним, та повен страхів і постійних небезпек; і тому не без причини вона шукає можливості і бажає приєднатись до суспільства тих, хто вже об'єднався чи має на думці об'єднатися заради взаємного збереження своїх життів, свобод і володінь, які я називаю загальним іменем "власність". Ідея природності і невід'ємності прав людини знайшли свій розвиток у працях Монтеск'є ("Про дух законів", 1748р.) і Жан-Жака Руссо ("Суспільний договір", 1762р.), які послужили ідеологічною основою для революційних перетворень суспільного життя у багатьох країнах. Теорія "суспільного договору" між народом (нацією) і урядом передбачає два суттєві принципи, - принцип поваги до природних і невід'ємних прав людини та принцип покладення на публічну владу обов'язків їх поважати, слугуючи всій нації. На цих постулатах побудована Декларація незалежності Сполучених Штатів Америки, написана Томасом Джефферсоном. Схвалена 4 липня 1776 року. Декларація проголосила: "Ми вважаємо самоочевидним ті істини, що всі люди створені рівними, що вони наділені своїм Творцем певними невід'ємними правами, серед яких право на життя, на свободу і прагнення до щастя; ... для забезпечення цих прав між людьми створено уряди, справедлива влада яких ґрунтується на згоді керованих;
Під час розгляду питання про генезис концепції прав людини ї її вплив на розвиток суспільства нами наводився приклад, коли ідея природності і невід’ємності прав людини перенеслася з одного континенту до іншого, з Європи до Америки, де її революційний потенціал був реалізований у Декларації незалежності і Біллі про права Сполучених Штатів Америки. Передача ідей і поглядів через кордони, з континенту на континент – основна функція Інтернет. Як би у ті часи був доступний Інтернет, важко уявити якими могли бути наслідки цих перетворень, з огляду на глобальність мережі. Феномен Інтернет як глобального медіуму спонукає дослідників переглядати сформоване у реальному світі уявлення про систему прав людини і баланс цінностей. Уся сучасна система прав людини зазнала і продовжує зазнавати впливу Інтернет, по-перше як інтерактивного інструменту для просування ідеї поваги до прав людини, по друге, як віртуального середовища в якому реалізуються чи можуть реалізовуватися права і свободи користувачів Інтернет.
Громадянський стан особи залежить від сукупності факторів, котрі характеризують громадянина як суб´єкта цивільного права. Так, виникнення та припинення правоздатності пов´язано з фактом народження та фактом смерті громадянина, шлюб сприяє виникненню права сумісної власності подружжя, а усиновлення - та відносини законного представництва, и весь комплекс особистих та майнових прав і обов´зків, котрі виникають між батьками та дітьми. Щоденна праця співробітників відділів реєстрації актів громадянського стану та будинків реєстрації шлюбів необхідна для задоволення важливих соціальних потреб людей та організацій. Їх щоденна праця пов´язана з великим об´ємом ручних операцій, які потребують постійної уваги та охайності. Згідно з статтею 159 Кодексу про шлюб та сім’ю України акти громадянського стану реєструються в районних центрах, районах у містах Києві та Севастополі відділами реєстрації актів громадянського стану місцевих державних адміністрацій, у містах і в районах міст обласного підпорядкування - відділами реєстрації актів громадянського стану виконавчих комітетів відповідних Рад народних депутатів, а в сільській місцевості і селищах - виконавчими комітетами сільських і селищних Рад народних депутатів. При реєстрації актів громадянського стану пред’являються документи, які підтверджують факти, що підлягають реєстрації в органах реєстрації актів громадянського стану, а також документи, які посвідчують особу заявника: паспорт, посвідчення особи або військова книжка військовослужбовця.
Праця є основою ство¬рення всіх соціальних благ, економічних і політичних про¬цесів. Людина не може жити без праці. Саме в трудовій діяль-ності людина знаходить не тільки матеріальні блага, але і знаходить почуття самовираження, причетності, соціальної реалізації себе як особистості й морального задоволення. Трудові правідносини, зокрема різноманітні види трудового договору займають особливе місце в трудовому праві. На основі трудового договору виникають трудові відно¬сини працівника з роботодавцем, що неминуче спричиняє включення цих суб'єктів у цілу систему відносин, які регу¬люються трудовим правом. Інакше кажучи, немає трудового договору — не буде і трудового права. Цей акт волевиявлення людини здати іншій людині свою здатність трудитися, який може здатися незначним на фоні інших соціальних явищ, насправді є тим непорушним почат¬ком цілої сфери суспільного життя. Значення його визна¬чається загальним характером праці. Правове визначення трудового договору міститься в ст. 21 КЗпП, — це угода між працівником і власником підприєм¬ства, установи, організації або уповноваженим ним органом, або фізичною особою, за якою працівник зобов'язується ви¬конувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внут¬рішньому трудовому розпорядкові, а власник або уповнова¬жений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачу¬вати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законо¬давством про працю, колективним договором і угодою сторін. Трудовий договір покликав до життя цілу систему пра¬вових норм, яка знайшла своє вираження в формі системи трудового законодавства, де інститут трудового договору зай¬має центральне місце. У сучасний період становлення ринкових відносин в Україні нові умови зумовили нові тенденції в трудовому договорі.
Поняття трудового договору та його характеристика у сучасний період Трудовий договір займає особливе місце в трудовому праві. На основі трудового договору виникають трудові відно¬сини працівника з роботодавцем, що неминуче спричиняє включення цих суб'єктів у цілу систему відносин, які регу¬люються трудовим правом. Інакше кажучи, немає трудового договору — не буде і трудового права. Цей акт волевиявлення людини здати іншій людині свою здатність трудитися, який може здатися незначним на фоні інших соціальних явищ, насправді є тим непорушним почат¬ком цілої сфери суспільного життя. Значення його визна¬чається загальним характером праці. Праця є основою ство¬рення всіх соціальних благ, економічних і політичних про-цесів. Людина не може жити без праці. Саме в трудовій діяль¬ності людина знаходить не тільки матеріальні блага, але і знаходить почуття самовираження, причетності, соціальної реалізації себе як особистості й морального задоволення. Вже так склалася дійсність, що переважною формою здійснення трудової діяльності є наймана праця. Потрібно підкреслити, з точки зору права немає різниці в тому, чи працює працівник за трудовим договором на дер¬жавному підприємстві, установі або в організаціях з колективною формою власності, або у приватного власника, в се¬лянському (фермерському) господарстві. Всі наймані праців¬ники мають однаковий правовий статус і будь-який власник відносно таких працівників зобов'язаний дотримуватися всіх правил і гарантій, передбачених трудовим законодавством і колективними договорами й угодами. Наймана праця характеризується рядом ознак, які прин¬ципово відрізняють її від праці ненайманої: . — це праця несамостійна, залежна; здійснювана на ос¬нові добровільно укладеної угоди з роботодавцем; — пов'язана з виконанням певної роботи, "замовленої" роботодавцем; — пов'язана з отриманням від роботодавця певної вина¬городи за виконану роботу. Організаційно-правовими формами найманої праці є трудовою договір і цивільно-правові договори про працю. Між цими формами є істотні відмінності. У науці трудового права трудовий договір розглядаєть¬ся як юридичний факт, що виступає основою виникнення, зміни і припинення трудових правовідносин; як елемент трудового правовідношення, що розкриває свій зміст у взаєм¬них суб'єктивних правах і обов'язках його сторін; як право¬вий інститут в системі трудового права. Правове визначення трудового договору міститься в ст. 21 КЗпП, — це угода між працівником і власником підприєм¬ства, установи, організації або уповноваженим ним органом, або фізичною особою, за якою працівник зобов'язується ви¬конувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внут¬рішньому трудовому розпорядкові, а власник або уповнова¬жений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачу¬вати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законо¬давством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Актуальність теми. На основі норм зобов'язального права за допомогою певних юридичних фактів виникає зобов'язання, під яким розуміють правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Як вид цивільного правовідношення, зобов'язання мають свої особливості, що найбільш яскраво відслідковуються при порівнянні їх з речовими правами. Відмінності вбачаються як у характері економічних відносин, так і в правових ознаках.
За своїм змістом зобов'язальні правовідносини опосередковують динаміку цивільних правовідносин. Речові права, у свою чергу, опосередковують присвоєння, приналежність майнових благ, тобто статику відносин. На відміну від речового правовідношення, в якому праву однієї особи відповідає обов'язок усіх громадян взагалі без конкретизації, у зобов'язальному правовідношенні встановлюється повна визначеність осіб, які беруть участь у ньому. Зобов'язальні право-відношення тісно пов'язані з правом власності, тобто речовим правом. Так, реалізація власником своїх прав призводить до виникнення зобов'язальних правовідносин, а виконання зобов'язань призводить до виникнення, зміни або припинення права власності.
Отже, актуальність теми дослідження насамперед полягає в тому, що необхідність вивчення цивільного господарського (комерційного) законодавства є особливо важливою в наш час, коли в країні проходить становлення ринкової системи, створюється нова законодавча база і особливого значення набуває необхідність відповідних знань.
Скоєння злочину у всіх його стадіях, починаючи з підготовки і кінчаючи зусиллями сховати вчинене, зв'язано тією чи іншою мірою з різними змінами в матеріальному середовищі, що оточує злочинця під час його дій. Різноманітні види злочинів, ще різноманітніші обставини, при яких вони відбуваються. Тому нескінченно різні і ті матеріальні зміни, що можуть наставати в результаті дій злочинця. Ці зміни в навколишньому середовищі виникають під час виготовлення, пристосування знарядь злочину; при підробці документів, необхідних для здійснення або приховання злочину; при проникненні до місця, де передбачається вчинити злочин; в результаті боротьби з потерпілими; при використанні злочинцем різних транспортних засобів і т.п. Що стосується змін, що виникають на самому місці злочину і стосовних до предметів, що малися на ньому, та і ці зміни самі по собі можуть бути самого різного характеру і можуть відноситися до їхнього стану (зміна кольору, нашарування на поверхні предметів якихось речовин, деформації, руйнування предметів); до положення (відкрите вікно, відкинута кришка сховища, перевернений шухляда, тюк); топографічному розміщенню (пересунені на інші місця предмети меблів, розкидані речі) і т.п. Виникають зміни й у складі предметів обстановки, наприклад, при розкраданнях виявляється в першу чергу відсутність якихось предметів. Безліч змін може наступити в результаті самого перебування злочинця в даному місці: сліди його рук, взуття; загублені і кинуті предмети; недопалки, залишки їжі й ін. Нерідко якась дія злочинця викликає" взаємозалежні зміни: на предметах місця злочину і на самому злочинці, тобто прямі зміни і зворотні. Так, дотик руками до якогось предмета, наступ ноги на поверхню опори при ходьбі викликають якісь зміни на підлозі, у ґрунті, снігу. Але поряд з цим можуть виникнути і зворотні зміни на руках, на підошвах взуття злочинця: до них прилипають частки пилу, бруду, фарби і т.п. Під час злому перешкод, боротьби з потерпілим поряд зі змінами на перешкодах, одязі, тілі потерпілого утворяться ушкодження, виникають плями на одязі і тілі самого злочинця: на них осідають частки зламаної перешкоди, волокна тканини одягу потерпілого, обривки його волосся, можуть адсорбіюватьсь запахи одягу і тіла потерпілого.
Право завжди пов'язане з суспільним життям людини. Лю-дина є носієм і основним споживачем його приписів (норм), а її інтереси і потреби — джерелом змісту правил поведінки людей в суспільстві. Право забезпечує загальний порядок, що проявляється в суспільній поведінці людей, установ, органі-зацій і держави. Право проявляє себе як загальний обов'яз-ковий порядок, що панує над волею кожної людини. Правове регулювання — це проголошення державою вимог до лю¬дини в формі правових приписів, з одного боку, та виконання особою цих вимог (правових обов'язків) — з другого. Право — це специфічна форма регулювання поведінки лю-дей, сукупність правил поведінки (норм), встановлених або санкціонованих державною владою, що виражають інтереси, потреби та надії переважної більшості громадян, що ство¬рили державу з метою захисту їх прав, свобод і власності, стабілізації суспільних відносин, встановлення цивілізо-ваного правового порядку в країні, зміцнення і розвитку держави. Право є юридичною основою для виникнення держави. Держава не може існувати без права. Право, на відміну від інших соціальних норм — норм мо-ралі, норм громадських організацій та установ, релігійних норм, має свої особливості. Держава встановлює чи санкціонує право, яке виражає загальнолюдські інтереси, потреби, певні соціальні стремління і бажання більшості населення, закріплює права та свободи громадян. Особливістю права є те, що воно не лише вира¬жає та закріплює, а й охороняє та захищає загальнолюдські цінності (це не стосується держав, де панує диктаторський, то¬талітарний режим, як це було при комуністичному режимі в СРСР). Виконання проголошеного державною владою права забез-печується силою державного примусу, який існує незалежно від того, виконуються установлені правом правила суспільної поведінки добровільно чи примусово. Поза правом, виконан¬ням його приписів у державі не може залишатися ніхто. При¬писи права є обов'язковими для всіх людей, що проживають на території держави. Для забезпечення цього й необхідна сила державного примусу, що входить до складу правової норми вже від моменту її проголошення, а проявляє себе тоді, коли правова норма порушена. Для права, на відміну від інших соціальних норм, харак-терні чіткість визначення прав і обов'язків, їх належне роз-межування. Моральні норми, наприклад, не завжди відрізня¬ють права від обов'язків. Наприклад, моральний принцип «допоможи ближньому» може бути як правом особи, що дія¬тиме на свій власний розсуд, так і в деяких випадках, зокрема, для лікаря, її обов'язком. Право об'єднує суспільство, людей в державі, адже всі вони підкоряються однаковим вимогам права, між ними вста-новлюються відповідні правові відносини. Право не має регулятивного впливу ні на мрії, ні на по-мисли, ні на почуття, ні на ставлення до релігії, а тільки на суспільну поведінку людей, на вчинки — активні чи пасивні. Суспільні відносини — це відносини людини з іншими людьми, з різноманітними суспільними об'єднаннями людей, дер¬жавними установами, службовими особами держави тощо. До суспільних відносин, що регулюються правом, належать також і відносини, що складаються в сім'ї, в колективі за місцем праці, в інших постійних чи тимчасових об'єднаннях людей.
