Понеділок, 18.12.2017, 01:06
Вітаю Вас Гость | RSS
Головна | Реєстрація | Вхід
Правознавство
Категорії розділу
[44]
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу
Пошук
Ми працюєм уже :
Block title
Block content
Головна » Статті »

Права i свободи користувачiв iнтернет
1. Інтернет – медіум прав людини
Під час розгляду питання про генезис концепції прав людини ї її вплив на розвиток суспільства нами наводився приклад, коли ідея природності і невід’ємності прав людини перенеслася з одного континенту до іншого, з Європи до Америки, де її революційний потенціал був реалізований у Декларації незалежності і Біллі про права Сполучених Штатів Америки. Передача ідей і поглядів через кордони, з континенту на континент – основна функція Інтернет. Як би у ті часи був доступний Інтернет, важко уявити якими могли бути наслідки цих перетворень, з огляду на глобальність мережі.
Феномен Інтернет як глобального медіуму спонукає дослідників переглядати сформоване у реальному світі уявлення про систему прав людини і баланс цінностей. Уся сучасна система прав людини зазнала і продовжує зазнавати впливу Інтернет, по-перше як інтерактивного інструменту для просування ідеї поваги до прав людини, по друге, як віртуального середовища в якому реалізуються чи можуть реалізовуватися права і свободи користувачів Інтернет.
В цьому віртуальному світі тієї чи іншою мірою відтворюються якщо не усі, то певні фундаментальні права і свободи людини. Для прикладу, право брати участь у виборах до парламенту у багатьох країнах реалізується, серед іншого, за допомогою Інтернет, шляхом надсилання виборцями заповнених бюлетенів електронною поштою чи їх безпосереднього заповнення на веб-сторінках виборчих комісій в режимі реального часу. 1
Інтернет є також джерелом інформації про кандидатів на виборчі посади, а також засобом політичної пропаганди. Нещодавно оприлюднені результати дослідження проведеного “Markle Foundation” щодо проекту “Web White & Blue 2000” підтверджують значний вплив Інтернет на політичні погляди громадян. Вказаний проект був реалізований як безстороннє співробітництво 17 з найбільших веб-видавців і інформаційних агентств в мережі під час передвиборчої кампанії щодо виборів президента США з 28 червня по 8 листопада 2000 року. За цей час веб-сторінка проекту відвідувалась більше 7,5 мільйона разів.
В доповнення до традиційних в США телевізійних теледебатів, в рамках проекту були організовані дебати в мережі (Rolling Cyber Debate), з 1 жовтня по 8 листопада 2000 року, які складалися з щоденного обміну поглядами між кандидатами на теми, запропоновані організаторами кампанії, а також відвідувачами-глядачами через веб-сторінки мережі “Web White & Blue 2000” (www.webwhiteblue.org). Веб-сторінка, на якій здійснювались інтерактивні дебати була відвідана 737944 рази. За даними цього проекту, після ознайомлення з інформацією на сторінках вказаної мережі, близько 50 відсотків опитаних відвідувачів заявили про певні зміни в оцінках хоча б одного з кандидатів в президенти США. 2
Інтернет дозволяє реалізувати право на доступ до інформації, що є у розпорядженні органів державної влади і місцевого самоврядування, законів, підзаконних нормативних актів, тих, що прийняті, а також їх проектів. Наприклад, веб-сторінка Верховної Ради України – www.rada.kiev.ua – надає доступ до бази нормативно-правових актів України, проектів законів, стенограм парламентських слухань, результатів голосувань, інформацію про склад Комітетів і депутатських фракцій тощо. У Сполучених Штатах Америки більшість членів Конгресу мають свої особисті електронні адреси, через які до них можуть направляти свої звернення громадяни.
Доступ громадян до урядової інформації за допомогою Інтернет задовольняє їх громадянські, професійні і персональні інтереси. За результатами дослідження використання американцями урядових веб-сторінок, проведеного з вересня 2001 по січень 2002 року, встановлено:
- 42 мільйона американців використовували урядові веб-сторінки для дослідження певних суспільних питань;
- 23 мільйона американців – для надсилання коментарів посадовим особам щодо вибору певних рішень;
- 14 мільйонів – для збирання інформації, що допомогла їм визначитися щодо того, кому віддати свій голос на виборах;
- 13 мільйонів – взяли участь у он-лайнових лобістських кампаніях.
При цьому, більшість відвідувачів були задоволені інформацією, що вони знайшли на урядових веб-сторінках; 80% з них зазначили, що знайшли те, що шукали. 1
Інтернет відкрив нові можливості для реалізації права на свободу об’єднання з іншими людьми у формі, так званих, міжосібних мереж або віртуальних співтовариств. Серед інструментів організації таких співтовариств в мережі виділяють наступні: список розсилки, дискусійна панель, чат, спільні календар, бібліотека, архів. Віртуальні співтовариства розглядаються як інструмент розвитку і підтримки суспільних ініціатив. Вони дозволяють керувати тематикою співтовариства, створювати необхідну цільову аудиторію, формувати соціальні ролі, організовувати діяльність і соціальну поведінку своїх членів тощо. 1
За статистичними даними однієї служби (http://www.liszt.com), станом на серпень 1998 року, виявлено близько 29000 каналів для оперативного обміну текстовими повідомленнями між користувачами мережі (Internet Relay Chat), 30000 діючих конференцій для поширення новин за окремими тематиками (Usenet newsgroups), 90095 списків розсилок електронною поштою (mailing lists), кожний з яких представляє мережу індивідів з усього світу зацікавлених у певній тематиці. 2
Інтернет слугує не тільки громадянським і політичним правам, а дає можливість ефективної реалізації соціальних, економічних і культурних прав. Інтернет створює робочі місця у галузі електронної комерції, допомагає знайти роботу для індивідів, яким у реальному світі працевлаштуватися надзвичайно важко, зокрема для людей з фізичними вадами. Для осіб з обмеженою можливістю пересування Інтернет дає можливість заробляти гроші, створюючи електронний, віртуальний продукт безпосередньо вдома за допомогою комп’ютеру і модему.
Інтернет дозволяє створювати і поширювати інформацію будь-якою мовою, виражати погляди у нетекстовій формі, надаючи свій віртуальний простір мистецькому відтворенню, тим самим сприяючи культурному розмаїттю.
Серед найбільш актуальних для користувачів Інтернет, право на свободу вираження поглядів (свободу інформації) і приватність в мережі, насамперед тому, що вони в серцевині комунікаційних і інтерактивних властивостей цього унікального медіуму.


2. Право на свободу вираження поглядів в Інтернет

Як вже зазначалось, Інтернет надає екстраординарні можливості для спілкування. Будь-хто, бажаючи висловитися чи виразити свої погляди в іншій, нетекстовий спосіб, може зробити свої думки доступними для сотень тисяч, навіть мільйонів слухачів, які складають аудиторію Інтернет набагато швидше і простіше, ніж це було раніше, і майже безкоштовно.
З одного боку, це унікальний засіб для розвитку громадянського суспільства, демократизації і захисту прав людини, з другого – можливість порушення прав інших осіб поширенням закликів до насильства, розбещенням неповнолітніх порнографією тощо. Ці протиріччя провокують різні заходи для обмеження свободи слова в Інтернет як шляхом законодавчого регулювання, так і непрямими способами через запровадження “фільтрів” для небажаної інформації. Вказані чинники покладаються на ваги під час не лише теоретичних дискусій, а і судових баталій на міжнародному рівні, рішення в яких визначають правила поведінки мільйонів електронних громадян – користувачів Інтернет і приватного сектору, задіяного в Інтернет-комерції.
Застосування сучасної системи прав людини до Інтернет пов’язано з труднощами вироблення єдиної спільної позиції, яка повною мірою задовольнила б усе міжнародне співтовариство. Показовим є справа “Yahoo”, в якій проявилося протиріччя між розумінням меж свободи слова прийнятними в Європі, зокрема у Франції, і Сполучених Штатах Америки. Ці протиріччя вимагають осмислення правових цінностей, створених людством не за одне тисячоліття, але які ставляться під сумнів медіумом, якому ще не виповнилось і півстоліття.
Свобода вираження поглядів визнається як фундаментальне право людини в численних міжнародних документах присвячених правам людини. Загальна декларація прав людини 1948 року у статті 19 проголошує:
“Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів”

Як справедливо зазначається відомими захисниками свободи слова в Інтернет:
“Прозорливе формулювання Статті 19 (“будь-якими засобами”) робить його цілком придатним щодо свободи вираження за допомогою Інтернет. Права “шукати” і “поширювати” інформацію виглядає особливо придатним для “серфінгу” в мережі і розміщення інформації для всіх на веб-сторінках для читання, у той час як право “одержувати” інформацію охоплює обмін електронною поштою і зчитування інформації”. 1
Майже аналогічна за змістом стаття 19 Міжнародного Пакту про громадянські і політичні права, однак в ній перелічуються випадки, які виправдовують застосування обмежень свободи вираження поглядів. Такі обмеження повинні передбачатися в законі і бути необхідними для (а) поваги до прав чи репутації інших осіб; (б) захисту національної безпеки, громадського порядку, суспільного здоров’я або моралі.
Більше детально виписані винятки з права на свободу вираження поглядів в Європейській Конвенції про захист прав людини і основних свобод. Стаття 10 Конвенції проголошує: 2
“1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.
2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане з обов'язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров'я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду і є необхідними в демократичному суспільстві.”

Прецеденти створені Європейським Судом під час тлумачення статті 10, зокрема, щодо визначення меж втручання з боку держави у здійснення цього права, варті окремої уваги і ґрунтовного дослідження. Однак навіть попередній огляд показує, що практика Європейського Суду по цій категорії справ відрізняється від прецедентного права американських судів по тлумаченню Першої поправки до Конституції США, яка захищає свободу слова. Цю різницю у підходах можна продемонструвати на справі “Хендісайд проти Сполученого Королівства”.
Заявник по справі, видавець пан Ричард Хендісайд випустив книгу для підлітків від 12 до 18 років за назвою “Маленький червоний підручник”, яку було розповсюджено у деяких Європейських країнах, у тому числі Великій Британії. Через те, що книга, за визначенням британського суду, містила “тенденцію до розбещування неповнолітніх”, заявника було засуджено, а наклад наказано знищити. Цю тенденцію британські суди виявили у тому, що у підручнику ігнорувалися питання шлюбу, розповідалося про куріння маріхуани чи статеві стосунки неповнолітніх, але не згадувалося про їх незаконність тощо. Незважаючи на аргументи заявника, що у Сполученому Королівстві вільно продаються видання з відвертою порнографією, у рішенні від 7 грудня 1976 року Європейський Суд визнав правомірним дії Сполученого Королівства щодо обмеження свободи слова в цілях охорони моральності в цій справі: 1
“... коли будь-яка особа здійснює своє право на свободу вираження поглядів, то вона бере на себе “обов’язки і відповідальність”, обсяг яких залежить від її становища і технічних засобів, які ця особа використовує. Суд не може не враховувати такі “обов’язки” і “відповідальність” особи під час розгляду, як у даному випадку, того, чи “обмеження” і “санкції” сприяли “охороні моральності” і тому були “необхідні” в “демократичному суспільстві”.

Хоча ця книга вийшла у світ в інших державах-членах Ради Європи і ніде її поширення не обмежувалось, крім Сполученого Королівства, Європейський Суд визнав за державами значну свободу розсуду у цьому питанні:
“... Кожна договірна держава сформувала свій підхід з урахуванням ситуації, що склалася на їх відповідних територіях; вона, зокрема, враховує різні, переважаючі на цих територіях, погляди на вимоги щодо охорони моральності в демократичному суспільстві.”

Напевно, що такого не могло статися у Сполучених Штатах, в яких жодне зазіхання на свободу слова не залишається без відповіді громадянського суспільства і судової перевірки. Практика американських судів по тлумаченню Першої поправки до Конституції США надзвичайно цікава і об’ємна.
Створені ними прецеденти визначають, серед іншого, межі свободи вираження поглядів, які обумовлені змістом поглядів. За загальним правилом, урядові обмеження свободи слова є неконституційними, якщо вони не обумовлені “конкуруючими інтересами держави”. Це певним чином співпадає з формулюванням Європейської Конвенції “необхідне у демократичному суспільстві”, однак критерії оцінки набагато категоричніше.
Серед основних принципів судової доктрини захисту свободи слова в США є наступні:

- якщо закон не дає чіткого визначення щодо типу висловлювань, які він забороняє, він є “недійсний через неконкретність” ("void for vagueness");
- якщо закон обтяжує більше висловлювань, ніж це потрібно для конкуруючих інтересів держави, він неконституційний через перевищення повноважень ("overbroad");
- урядові обмеження щодо “часу, місця і манери”, за яких висловлювання дозволяються, є конституційними, лише за таких умов: (1) вони є “нейтральними щодо змісту”, як за формою так і за застосуванням; (2) вони залишають суттєві можливості, щоб висловлювання мали місце; (3) вони “виключно слугують значним інтересам держави”.
До принципу загальної заборони обмеження свободи слова американська правова система сформулювала шість винятків, які стосуються змісту висловлювань:
1. Висловлювання, що вірогідно призведе до неминучих незаконних дій може бути заборонено.
2. “Слова-заклики” – слова, які настільки ганебні, що викликають у людей бажання дати опір – можуть бути заборонені.
3. Непристойність – еротичне відтворення, яке вульгарно чи очевидно шкідливе для середньої людини, якому бракує значної мистецької чи соціальної цінності – може бути заборонено.
4. Дитяча порнографія може заборонятися, будь-то легітимне чи ні зображення або наявне чи відсутня значна мистецька чи соціальна цінність, оскільки це збуджує людей до демонстрації розпусти, а її створення завдає шкоди дітям.
5. Брехливі заяви (дифамація) можуть тягнути цивільно-правову відповідальність. Якщо об’єкт дифамації є “публічною фігурою”, він повинен довести, що поширювач діяв “навмисно”. Якщо об’єкт не є “публічною фігурою”, однак заява зачіпає питання суспільної важливості, позивач повинен довести, що поширювач діяв необережно щодо її брехливості.
6. Комерційне вираження може обмежуватися, якщо тільки воно вводить в оману, стосується незаконної продукції чи певним чином зазіхає на суттєві інтереси держави, але не більше ніж це розумно вимагається. 1

Питання обмеження поширення порнографії в Інтернет в цілях захисту неповнолітніх користувачів проявило існуючі проблеми регулювання змісту інформації в Інтернет. В США за останні шість років тричі робилися спроби обмежити поширення порнографії в Інтернет шляхом прийняття законодавчих актів.
У 1996 році Конгрес ухвалив перший Закон про пристойність комунікацій (Communications Decency Act), яким встановив кримінальну відповідальність за “свідоме” поширення через Інтернет “вульгарних чи непристойних” повідомлень будь-якому одержувачу віком до 18 років; а також заборонив надсилання чи показ особам віком до 18 років будь-яких повідомлень “які, за змістом, зображенням чи описанням, становлять очевидну протиправну, як це може бути встановлено сучасними соціальними нормами, сексуальну чи екскреторну активність”.
Винятки були встановлені для тих осіб і організацій, які вживають “з доброю сумлінністю ефективних заходів” для обмеження такого доступу, вимагаючи підтвердження віку певними засобами, як-то посвідчення кредитними картами чи ідентифікаційними номерами для дорослих. Прийняття цього закону викликало бурю протестів в США з боку захисників громадянських свобод, що було продовжено перевіркою цього закону на його конституційність Верховним Судом США у 1997 році. Встановивши порушення Першої Поправки до Конституції США, Верховний Суд констатував такі недоліки Закону:
1) формулювання “непристойні” і “очевидно протиправні повідомлення” дозволяє широке тлумачення, що порушує Конституцію;
2) його пропонована ціль могла бути досягнута через запровадження заходів менш вразливих для свободи слова;
3) закон не передбачає винятку із своїх заборон щодо матеріалів на сексуальну тематику, які мають наукову, освітню чи іншу соціальну цінність;
- а це все означає порушення свободи слова.

Вже наступного року противники порнографії в Інтернет взяли реванш і пролобіювали в Конгресі Закону про захист дітей в мережі (Child Online Protection Act). З’явившись у 1998 році, цей Закон зобов’язав операторів мережі обмежувати доступ до матеріалів, які розглядаються як “шкідливі для неповнолітніх”. Закон вимагав від комерційних веб-сторінок оцінювати матеріали і застосовувати засоби для унеможливлення досягнення шкідливими матеріалами неповнолітньої аудиторії. Цим же Законом заборонялось збирання без батьківської згоди інформації персонального характеру про дітей, які користуються Інтернет.
Правозахисники і представники електронних видавництв знову організували акції протесту проти спроб Конгресу обмежити свободу слова, наголошуючи, що той перевищив надані йому повноваження. Американська Спілка за Громадянські Свободи (ACLU) звернулась до суду для перевірки Закону на його відповідність Конституції. Усі ланки американської системи правосуддя визнали порушення Конгресом Першої Поправки до Конституції США, у тому числі Верховний Суд США, який розглянув справу у листопаді 2001 року.
Серед аргументів висунутих противниками Закону для визнання його неконституційним, які були визнані судом, звертає на себе окрему увагу посилання на глобальність Інтернет і неправомірність нав’язування місцевих моральних принципів для усього людства:
“Оскільки матеріали, розташовані в Інтернет, є доступними для усіх користувачів по всьому світу, і оскільки сучасна технологія не дозволяє веб-видавцям обмежувати доступ до своїх сайтів на основі географічного розташування кожного окремого користувача Інтернет, Закон про захист дітей в мережі вимагає, фактично примушує, щоб кожний веб-видавець підпадав під дію закону і пристосовувався до найбільш обмежених і консервативних соціальних норм визнаних державою, щоб уникнути кримінальної відповідальності”.

Наприкінці 2000 року, Конгрес США втретє вирішує обмежити доступ дітей до порнографії в Інтернет. Приймається Закон про захист дітей в Інтернет, який зобов’язав школи і бібліотеки, які фінансуються за рахунок федеральних дотацій встановити фільтруюче обладнання на комп’ютери в бібліотеках. Хоча адміністрація Клінтона була проти прийняття такого закону, новообраний президент був вимушений його підписати, оскільки він був приєднаний до основного закону про бюджетні асигнування.


3. Право на приватність в Інтернет

Право на приватність захищає правомірні інтереси користувачів спілкуватися он-лайн без загрози бути підслуханим з боку як “Великого Брата”, тобто контролюючих органів, які “турбуються” про благополуччя користувачів, так і “Великої Сестри”, приватного сектору економіки, компаній і установ, які зацікавлені у зборі і використанні персоніфікованих даних про споживачів електронних послуг. Нерідко, поширена чи зібрана в Інтернет інформація використовується без згоди індивідів, яких вона стосується, з порушенням національних законів, зокрема, для стеження спецслужбами за активістами правозахисних організацій, журналістами, політиками.
Концепція правового захисту приватності почала розвиватися наприкінці 19-го століття з наданого американськими юристами Самуелем Ворреном і Луїзом Брандезом визначення права на приватність як “право бути залишеним на самоті” (“to be let alone”). 1
За однією з сучасних класифікацій, пропонується розмежувати сфери, в яких реалізується суспільна активність людини, що дозволяє розбити загальну проблему захисту приватності людини на сектори, які вимагають окремого законодавчого регулювання. За цим критерієм дослідники виділяють чотири види приватності:
- інформаційна приватність, якою охоплюються правила стосовно збору і обробки інформації персонального характеру (персональних даних);
- тілесна (фізична) приватність, яка стосується захисту фізичної недоторканності людини від примусових процедур, таких як наркологічне тестування та ін.;
- комунікаційна приватність, яка охоплює безпеку і конфіденційність поштових відправлень, телефонних розмов, електронної кореспонденції та інших форм зв’язку;
- територіальна приватність, яка стосується встановлення правових рамок для захисту від втручання в сімейну сферу, інше оточення, скажімо на робочому місці або в транспортному засобі.
Для користувачів Інтернет “інформаційна” і “комунікаційна” приватність повинні гарантувати інформаційну безпеку, відповідно захищаючи від неправомірного поводження з інформацією, що стосується їх особисто, а також оберігаючи таємницю електронних комунікацій.
Закріплені в різних міжнародних документах і національних законах принципи справедливого поводження з інформацією персонального характеру за змістом майже співпадають, але значною мірою відрізняються за механізмом їх забезпечення. Інформація, що стосується індивідів (т.зв. “суб’єктів даних”), повинна:
- одержуватися (збиратися) за згодою суб’єктів даних чи на інших справедливих і законних підставах;
- використовуватися лише для попередньо визначених цілей;
- бути адекватною, відповідною і не надмірною за обсягом по відношенню до цілей її обробки (під обробкою розуміються такі операції як збирання, зберігання, використання, поширення, т. ін.);
- бути достовірною і поновленою;
- доступною для суб’єктів даних для ознайомлення, виправлення чи заперечення обробці;
- триматися захищеною від несанкціонованого доступу чи пошкодження;
- не зберігатися триваліше, ніж це потрібно для досягнення цілей збирання.
Законодавче врегулювання питань збирання, використання, зберігання, поширення інформації персонального характеру покликано надати особі можливість контролю за цими операціями з її персональними даними. Втрачаючи контроль за інформацією персонального характеру, людина стає вразливою для низки ризиків неправомірного втручання у приватне життя, сферу свого оточення. Негативний соціальний вплив такого явища, був використаний у якості вагомого аргументу під час обґрунтування Федеральним Конституційним Судом Німеччини рішення про визнання неконституційним федерального закону про перепис населення у 1983 році: 1
“Якщо особа не в змозі бути достатньо впевнена про те, яка інформації, що стосується неї у певних аспектах її соціального оточення, є відомою, і якщо особа не в змозі уявити про інформацію, яку мають потенційні співбесідники, її свобода планувати і обирати свої власні вчинки значною мірою обмежуватиметься…”
Отже можливість контролювати циркуляцію інформації персонального характеру є важливою для збереження людиною своє індивідуальності. Право на приватність є тією правовою цінністю, яка надає особі можливість захистити свою індивідуальність.
Право на приватність (right to privacy) є фундаментальним правом людини, яке одержало міжнародне визнання після його проголошення у Статті 12 Загальної Декларації прав людини:
“Ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність його житла, тайну його кореспонденції або на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист закону від такого втручання або таких посягань”.

Численні універсальні міжнародні документи визнають право на приватність як фундаментальне і невід’ємне право людини. Зокрема, стаття 17 Міжнародного Пакту про громадянські і політичні права проголосила:
1. Ніхто не повинен зазнавати свавільного чи незаконного втручання в його особисте і сімейне життя, свавільних чи незаконних посягань на недоторканність його життя або таємницю його кореспонденції чи незаконних посягань на його честь і репутацію.
2. Кожна людина має право на захист закону від такого втручання чи таких посягань.

Слід звернути увагу на той факт, що у перекладі більшості міжнародних документів українською мовою термін “privacy” (приватність) невиправдано ототожнюється з поняттям “особисте життя”. При цьому, втрачається ідейне навантаження всієї концепції поваги до приватного життя, оскільки захисту потребує не “особисте життя”, а саме “приватність” як гарантована цим правом захищеність від посягання на недоторканність приватного життя людини, у тому числі від незаконного збирання інформації персонального характеру, стеження за активністю індивідів в мережі чи перехоплення он-лайнових комунікацій.
Комісар ООН з прав людини у 1988 році, даючи коментар вказаній статті 17 Міжнародного Пакту про громадянські і політичні права, зазначив, що захист фундаментального права на приватність поширюється на усі види комунікацій: 1
“Додержання Статті 17 вимагає, щоб цілісність і конфіденційність кореспонденції гарантувалась “де-юре” і “де-факто”. Кореспонденція повинна доставлятися адресатові без перехоплень і без відкриття чи зчитування в інший спосіб. Стеження, будь-то електронне чи інше, перехоплення телефонних, телеграфних чи інших форм комунікацій, підслуховування і запис переговорів повинні заборонятися”.

Право на повагу до приватного життя визнається як фундаментальне право людини Європейською Конвенцією про захист прав людини та основних свобод:
“Стаття 8
1. Кожна людина має право на повагу до її особистого і сімейного життя, житла і таємниці кореспонденції.
2. Держава не може втручатися у здійснення цього права інакше ніж згідно із законом та у випадках, необхідних у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням і злочинам, для захисту здоров'я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших людей.”

Конвенція не дала чіткого визначення поняттю “право на повагу…”. Але це не завадило Комісії та Суду, - контрольним органам Конвенції, - під час розгляду справ про порушення проголошеного права конкретизувати зміст цієї правової норми, надавши при цьому доволі широке тлумачення цьому поняттю. В одному з своїх рішень з цього питання Комісія відзначила: 1
“Для багатьох англосаксонських та французьких авторів, право на повагу до приватного життя це лише право на приватність, право жити так як людина бажає, бути захищеним від розголосу … На думку Комісії, право на повагу не обмежується цим. Воно містить також, до визначеного рівня, право встановлювати та розвивати стосунки з іншими людьми, особливо у емоційній сфері, для розвитку та реалізації людиною своєї особистості”.

Як видно з цього роз’яснення, право на повагу до приватного життя має безперечну цінність для користувачів Інтернет, оскільки захищає їх фундаментальні права в цьому віртуальному середовищі, надаючи можливості встановлювати та розвивати стосунки з іншими людьми, розвивати і реалізовувати свою особистість.
Ці можливості Інтернет ставляться під загрозу у зв’язку із спробами спецслужб різних країн впроваджувати системи стеження за комунікаціями в Інтернет. Нерідко самі спецслужби прагнуть уникати розголосу цих заходів, що позбавляє громадськість можливості контролю за додержанням прав і свобод людини під час здійснення оперативно-розшукових заходів із застосуванням електронних комунікацій.
Між тим, застосування таких заходів в глобальній мережі підлягає щонайменше такому ж самому контролю і законодавчому обмеженню як прослуховування телефонних розмов. Ризик порушення прав людини, і зокрема, права на приватність інформації персонального характеру під час здійснення негласних оперативно-розшукових заходів існує навіть за наявності чітких правових гарантій захисту прав людини, - через недодержання процесуальних норм внаслідок службової недбалості або ж навмисного перевищення повноважень посадовими особами. У випадку ж відсутності детального регулювання питань збирання, використання і знищення інформації персонального характеру, а також відсутності законних гарантій відновлення обмежених під час правоохоронної діяльності прав громадян - такий ризик підвищується значною мірою.
Питання “якості закону”, який покликаний регулювати відносини з обробки персональних даних у правоохоронній діяльності неодноразово розглядалося під час вирішення Європейським Судом з прав людини справ про порушення права на повагу до приватного життя під час здійснення правоохоронними органами оперативно-розшукових заходів, зокрема, прослуховування телефонних розмов.1
У справі “Малоун проти Сполученого Королівства” Суд, знайшовши втручання у права заявника, гарантовані статтею 8 Європейської Конвенції про захист прав людини і основних свобод, дав оцінку, чи було таке втручання у відповідності до вимог, що їх містить частина друга статті 8. Суд постановив наступне2:
“Суд знову наголошує, що фраза “у відповідності до закону” відсилає не лише до національного законодавства, але також стосується якості закону, яке вимагає його відповідності принципу верховенства права, яке чітко сформульовано у преамбулі до Конвенції... Застосована тут фраза – і це випливає з об’єкту і цілі статті 8 – означає, що повинні бути заходи правового захисту у національному законодавстві проти свавільного втручання публічної влади у вказані в частині першій права людини... Особливо, коли повноваження виконавців здійснюються секретно, ризик свавілля не потребує доказування... [Тому] закон повинен бути достатньо конкретним у поняттях, щоб надати громадянам адекватну картину щодо обставин в яких і умов за яких, публічна влада уповноважена звернутися до цих секретних и потенційно небезпечних втручань у право на повагу до приватного життя і кореспонденції.”

Конкретність закону, серед іншого, означає і передбачуваність щодо його наслідків. Цю вимогу Суд розтлумачив в одному з недавніх рішень, яке має безпосереднє відношення до предмету нашої уваги.
Розглядаючи справу “Аманн проти Швейцарії”, Європейський Суд з прав людини встановив, що 12 жовтня 1981 року до заявника, який займався продажем косметичних засобів, зателефонувала жінка з колишнього посольства СРСР у Берні для замовлення одного з таких засобів. Телефонна розмова була підслухана Федеральною прокуратурою, яка за наслідками розслідування проведеного поліцією, завела на заявника секретну картку, що містила інформацію з результатами перевірки у вигляді шифру.
У 1990 році заявнику стало відомо про існування картки. На запит йому була надіслана копія картки, однак певна інформація в ній була викреслена. Заявник звертався до національних органів з метою дізнатися про зміст невідомих для нього даних, однак повною мірою його вимоги задоволені не були, через що він звернувся до Європейського Суду із заявою про порушення права на повагу до приватного життя, гарантованого статтею 8 Європейської Конвенції про захист прав людини і основних свобод.
У цій справі Суд сформулював, якими мають бути правові гарантії під час застосування прослуховування телефонної розмови:
“56. Відповідно до виробленої Судом практики, правило є передбачуваним, якщо воно сформульовано достатньо конкретно для надання будь-якому індивіду за необхідністю відповідної поради для регулювання його поведінки...
Оскільки застосування на практиці заходів негласного стеження за кореспонденцією не є відкритим для ознайомлення зацікавленою особою або громадського загалу, надана законодавством виконавцям свобода дій у необмеженому об’ємі може суперечити принципу верховенства права. Отже, закон повинен визначати межі розсуду компетентних органів і способи їх застосування з достатньою ясністю, з урахуванням легітимної мети їх застосування у конкретному випадку, для надання індивідам адекватного захисту проти свавільного втручання...
61. ... Закон не регулює детально випадки щодо осіб, які підпадають під моніторинг випадково як необхідні учасники в телефонній розмові, яка записується органами влади згідно з цими положеннями. Зокрема, Закон не конкретизує запобігливі засоби, які повинні бути вжиті щодо цих осіб. ”

Для того, щоб підслуховування телефонних розмов не вважалось порушенням статті 8 Європейської Конвенції про захист прав людини і основних свобод, відповідні національні закони повинні містити наступні положення: 1
- перелік злочинів, вчинення яких дозволяє застосовувати прослуховування;
- обмежувати прослуховування випадками, коли фактичні підстави для підозри особи у вчиненні тяжкого злочину вже встановлені іншими засобами;
- санкціонувати прослуховування на підставі вмотивованого письмового клопотання відповідної високої уповноваженої особи;
- дозволяти прослуховування тільки після одержання санкції органу чи посадової особи незалежної від виконавчої влади, бажано, судді;
- обмежувати тривалість прослуховування, тобто час дії санкції на прослуховування;
- регламентувати порядок ведення записів і документування перехопленої інформації;
- передбачати запобігливі засоби для унеможливлення передачі одержаних під час прослуховування даних між різними державними органами;
- передбачати обставини, за яких записи можуть або мають бути знищені;
- визначати правила щодо поводження з копіями чи переписаними матеріалами після виправдання обвинуваченої особи.

Перехоплення між-персональних комунікацій в Інтернет дозволяє не тільки дізнатися про зміст он-лайнового спілкування підозрюваних осіб, а надає набагато більше інформації про особу, яка в більшій частині не відноситься безпосередньо до цілі перехоплення, але є надзвичайно вразливою як для об’єкта стеження, так і його респондентів. Серед такої вразливої інформації може бути інформація про стан здоров’я, фінансові дані, відомості про сексуальне життя та багато іншого, що може бути використано без згоди і не в інтересах користувачів Інтернет. Стеження в Інтернет фактично поєднує усі можливі традиційні засоби негласного збирання різнопланової інформації про людину, але у набагато вразливіший спосіб. Це вимагає запровадження чітких і детальних правил для здійснення оперативно-розшукових заходів в комп’ютерних мережах і лише у виняткових випадках, за умови ефективного контролю за діяльністю спецслужб.
Правоохоронні органи в деяких країнах намагаються нав’язати телекомунікаційним компаніям співробітництво, за умовами якого на останніх покладають зобов’язання надавати їх службовцям фізичний доступ до комунікаційного обладнання, а також здійснювати інсталяцію обладнання для автоматичного перехоплення повідомлень за рахунок операторів. Такі переговори часто відбуваються без ознайомлення громадськості, а самі умови співробітництва засекречуються.
В Росії Федеральна служба безпеки почала планувати і пропонувати провайдерам впровадження системи оперативно-розшукових заходів в мережі (СОРМ) з 1995 року. Ці пропозиції зустріли протести лише лічених провайдерів, які ризикуючи втратою

Категорія: | Додав: Yura (22.12.2009) | Автор: Юра E
Переглядів: 2428 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 5.0/3
Всього коментарів: 1
1  
Укажите, пожалуйста, автора этой статьи!

Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017
Учебные метериалы Львов