Вівторок, 17.10.2017, 03:48
Вітаю Вас Гость | RSS
Головна | Реєстрація | Вхід
Правознавство
Категорії розділу
[44]
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу
Пошук
Ми працюєм уже :
Block title
Block content
Головна » Статті »

Права людини i iнтернет – надбання людства
Що таке права людини?
Важко однозначно встановити, коли в правовій теорії виникло розуміння прав людини як окремої юридичної категорії і як об'єкту правового захисту. Серед перших джерел, в яких дається спроба обґрунтувати природність і невід'ємність прав людини, праця Джона Локка "Два трактати про державу", надрукована у 1690 році. Локк вважав, що держава існує саме для того, щоб захистити права людини, а тому першорядними є права людини, а не права публічної влади:
"Якщо людина в природному стані така вільна, як було сказано, якщо вона абсолютний господар своєї власної особи і володінь, рівний найбільш великим і нікому не підпорядкований, то навіщо розлучається вона зі своєю свободою, навіщо відмовляється вона від цієї імперії і підпорядковує себе владі і керівництву якоїсь іншої сили? На це є очевидна відповідь, що хоча у природному стані вона має таке право, все ж користування ним є дуже непевним і постійно відкритим зазіханню з боку інших. Адже, оскільки всі є панами такою самою мірою, як і вона сама, і кожна людина є рівною їй, а більшість людей не суворо дотримується рівності й справедливості, то користування власністю, яку має людина, є дуже небезпечним, дуже ненадійним. Це викликає в ній готовність припинити стан, який хоч і є вільним, та повен страхів і постійних небезпек; і тому не без причини вона шукає можливості і бажає приєднатись до суспільства тих, хто вже об'єднався чи має на думці об'єднатися заради взаємного збереження своїх життів, свобод і володінь, які я називаю загальним іменем "власність".
Ідея природності і невід'ємності прав людини знайшли свій розвиток у працях Монтеск'є ("Про дух законів", 1748р.) і Жан-Жака Руссо ("Суспільний договір", 1762р.), які послужили ідеологічною основою для революційних перетворень суспільного життя у багатьох країнах.
Теорія "суспільного договору" між народом (нацією) і урядом передбачає два суттєві принципи, - принцип поваги до природних і невід'ємних прав людини та принцип покладення на публічну владу обов'язків їх поважати, слугуючи всій нації. На цих постулатах побудована Декларація незалежності Сполучених Штатів Америки, написана Томасом Джефферсоном. Схвалена 4 липня 1776 року. Декларація проголосила:
"Ми вважаємо самоочевидним ті істини, що всі люди створені рівними, що вони наділені своїм Творцем певними невід'ємними правами, серед яких право на життя, на свободу і прагнення до щастя;
... для забезпечення цих прав між людьми створено уряди, справедлива влада яких ґрунтується на згоді керованих;
... якщо будь-яка форма урядового правління стає руйнівною для цієї мети, народ має право змінити або скасувати її і встановити новий уряд, закладаючи його основи на таких принципах і організовуючи його владу в такій формі, які, на думку народу, найбільш здатні забезпечити його безпеку і щастя."
Ідея захисту прав людини несе у собі революційний потенціал і покладається в основу політичних і правових документів того часу, які проголошували верховенство прав людини над інтересами публічної влади. Серед цих документів - французька Декларація прав людини і громадянина. Проголошена Національними зборами Франції 27 серпня 1789 року, Декларація являє собою відтворення філософської думки Ж-Ж. Рус
Близький за своїм духом і змістом до французької Декларації Білль про права Сполучених Штатів Америки. Білль, який складається з перших десяти поправок до Конституції, вступив в дію після ратифікації десятьма штатами у 1791 році.
Закріплення ідеї поваги до прав людини в політико-правових документах того часу, мало революційний характер і доленосне значення для всього людства. Ці історичні документи послужили основною для розробки відповідних положень в конституціях багатьох країн, а також в міжнародному праві у галузі прав людини.
Поняття "права людини" набуло поширення у міжнародному праві після Другої Світової Війни. Причину його появи слід вбачати у негативному "досвіді" людства, що був надбаний за роки війни. Міжнародне право у галузі прав людини виникає саме як відповідь на цей досвід "правового беззаконня", коли закони приймалися для узаконення порушень прав людини під час панування націонал-соціалізму в Європі. Цей процес розвитку міжнародного права у галузі прав людини супроводжується поширенням розуміння прав людини як мірила справедливості національних законів і політики окремих держав.
Положення про захист прав людини у міжнародному праві вперше з'явились у Статуті Організації Об'єднаних Націй, стаття 55 якого ставить перед ООН завдання сприяти дотриманню прав і основних свобод людини. Наступним кроком стало прийняття 10 грудня 1948 року Генеральною Асамблеєю Загальної декларації прав людини, в тридцяти статтях якої перелічуються фундаментальні і загальновизнані права і свободи людини.
Принципи поваги до прав людини, закріплені в Загальній декларації прав людини, були в подальшому конкретизовані і посилені в міжнародних договорах. Наступними за важливістю після Загальної декларації прав людини ідуть Пакт про громадянські і політичні права і Пакт про економічні, соціальні і культурні права. Обидва прийняті 19 грудня 1966 року, вони вступили в силу у 1976 році після їх ратифікації 35 державами, і є обов'язковими для виконання державами-учасницями. Разом із Загальною декларацією прав людини, ці два міжнародних Пакти складають, так званий Міжнародний білль (хартію) про права людини.
Запроваджене в Пактах розмежування прав людини на права "першого покоління" - громадянські і політичні, з одного боку, і "другого покоління" - економічні, соціальні і культурні права, з другого боку, має значення не лише для визначення структури міжнародних документів. Класифікація прав людини дозволяє конкретизувати характер зобов'язань держави, які кореспондують відповідним фундаментальним правам і свободам людини.
Права першого покоління, громадянські і політичні, становлять основу для інших прав людини, оскільки закладають фундамент для демократії. Ця категорія прав людини фактично відбиває протистояння між державою і людиною, і спрямована на приборкання свавілля публічної влади шляхом заборони зазіхання на інтереси особистості. Відповідні громадянські права людини покладають на державу "негативне" зобов'язання - не вчиняти неправомірних дій, утримуючись тим самим від їх порушень.
Друга категорія - економічні, соціальні і культурні права людини - покладає на державу "позитивне" зобов'язання, вимагає від неї вжиття усіх необхідних заходів для ефективної реалізації прав людини, що сприятиме сталості демократичного розвитку. За своєю суттю, це є колективні, а не індивідуальні права, оскільки "споживачами" результатів їх втілення виступають не окремі особистості, а групи людей.
Ця класифікація пізніше була доповнена "новим" поколінням прав людини. Третя категорія охоплює право на мир, право на розвиток і сприятливе навколишнє середовище. Зокрема, Африканська Хартія прав людини і народів визнає усі з перелічених прав третього покоління (статті 22-24). Віденська Декларація і Програма Дій, ухвалені Третьою Міжнародною Конференцією з прав людини 25 червня 1993 року, "підтверджують" право на розвиток "як універсальне і невід'ємне право і складову частину фундаментальних прав людини". Від реалізації цих прав залежатиме благополуччя не лише окремих осіб чи груп, а і народів, а їх реалізація вимагає глобальної співпраці, яка базується на міжнародній солідарності. Звідси і назва цієї категорії прав - "права солідарності". На наша думку, ці права покликані визначати пріоритети як внутрішньої, так і зовнішньої політики будь-якої держави, і, відповідно, покладають на державу зобов'язання, перш за все, гуманістичного напрямку, як-то прийняття участі у діях міжнародного співтовариства на підтримання миру і забезпечення прав людини в "гарячих" куточках світу.
Між тим, вказана класифікація прав людини не завжди дотримується під час конструювання міжнародних документів, а також не має вирішального значення під час правозастосування. Зокрема, більшість прав, визнаних Європейською Конвенцією про захист прав людини і основних свобод 1950 року, належить до категорії громадянських і політичних прав, а економічні і соціальні права більшою мірою знайшли визнання у Європейській Соціальній Хартії. Разом з тим, Протокол №1 до Європейської Конвенції про захист прав людини і основних свобод захищає право власності (стаття 1) і право на освіту (стаття 2), які відносяться до економічних і соціальних прав людини відповідно.
Європейський Суд з прав людини також не вважає принциповим під час тлумачення прав людини зважати на їх класифікацію:
"той факт, що інтерпретація Конвенції може розширитися до сфери соціальних і економічних прав не повинен вважатися вирішальним фактором проти такої інтерпретації...не існує водорозділового розмежування цих сфер від сфер, на які поширюється Конвенція".

Погляд на права людини як комплексне поняття, визнання їх неподільності і взаємозалежності, знайшли своє підтвердження в Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 16 грудня 1977 року, в якій наголошується що "усі права й основні свободи людини неподільні і взаємозалежні; необхідно якнайшвидше розглянути питання про здійснення, поширення і захист як громадянських і політичних прав, так і економічних, соціальних і культурних прав і приділити їм однакову увагу; повне здійснення громадянських і політичних прав неможливо без здійснення економічних, соціальних і культурних прав".
Однак лише перелічення фундаментальних прав і свобод людини в численних міжнародних документах не може вирішити проблеми захисту прав людини до тих пір, доки не створено для цього необхідного контрольного механізму. Саме цей аргумент був використаний прихильниками ідеї створення міжнародного контрольного органу для захисту прав людини на регіональному рівні - в рамках Ради Європи.
Принциповим питанням, від вирішення якого залежав подальший розвиток міжнародного права у галузі прав людини, зокрема на європейському рівні, було надання чи ненадання індивідам права на звернення до міжнародного контрольного органу із скаргами на держави. Це питання було одним із самих гарячих в порядку денному численних засідань Консультативної Асамблеї Ради Європи впродовж 1948-1950 років, які передували підписанню Європейської Конвенції про захист прав людини і основних свобод.
Поборники позитивістських поглядів на право як сукупність норм закріплених в законах протиставляли цьому аргументи на захист суверенітету і невтручання у внутрішні справи держави з боку міжнародної спільноти. Однак виступи на підтримку пропозиції створення системи колективної гарантії забезпечення прав людини в Європі, а отже і надання права на оскарження неправомірних актів і дій держав у міжнародному органі, сприймалися з більшим ентузіазмом, перш за все з огляду на той досвід неспроможності більшості європейський країн протистояти тоталітаризму у формі націонал-соціалізму самотужки. Відоме висловлювання одного із розробників тексту Конвенції, представника Франції на Асамблеї, пана П'єра-Анрі Тайтжена: "Вважаю, що тепер ми можемо одностайно протиставити "державним міркуванням" єдиний суверенітет, за який варто померти, який варто захищати, поважати і оберігати за усіх обставин, - суверенітет справедливості і права".

Прийняття Європейської Конвенції про захист прав людини і основних свобод 4 листопада 1950 року ознаменувало революції в розумінні і практиці захисту прав людин. Як справедливо відзначає професор С.С. Алексєєв:

"... вперше за всю історію людства право стало набувати таку нову якість, що дозволяє йому піднестися над владою, й, нарешті, вирішити одну з головних проблем нашого життя, справжнє прокляття людства, - проблему примирення та "приборкання" політичної державної влади.

... у наш час, право та влада почали мінятися місцями: на місце права як суто силового утворення приходить гуманістичне право - право сучасного громадянського суспільства, дієвість якого базується в основному на природній силі природного права, свободи."

Надання індивідам права особисто або колективно оскаржувати у міжнародному суді порушення прав людини, які вчиняються або допускаються державами, означає перший крок на шляху підвищення правового статусу окремої особистості - від національного до міжнародно-правового. При цьому, суверенні права держав залишаються непорушними, але встановлюється новий міжнародно-правовий порядок, за яким дотримання фундаментальних прав і свобод людини розглядається не як внутрішньодержавне питання окремої держави, а як справа усього людства, кожної держави і кожної людини.
Саме цей гуманістичний потенціал прав людини почав реалізовуватися в Європі завдяки створенню системи прямого застосування норм Європейської Конвенції про захист прав людини і основних свобод контрольними органами Ради Європи.
Під час розгляду скарг на дії держав, що є членами Європейської Конвенції про захист прав людини і основних свобод, Європейський Суд не дає оцінки правильності застосування законів національними органами влади, а дає оцінку про наявність чи відсутність порушення прав людини. Тим самим, фундаментальні права і свободи людини виступають індикатором справедливості національного права. Таке, не позитивістське, тобто відірване від "писаного" національного права, застосування Європейською Комісією і Судом норм Конвенції під час розгляду конкретних справ про порушення прав людини в країнах, які є учасниками Конвенції, дозволило виробити спільне для європейської спільноти розуміння балансу інтересів людини, суспільства і держави.
Розвиваючи "неписане право" з прав людини, Європейський Суд з прав людини у своїй практиці неодноразово звертався до німецької концепції "drittwirkung" або "горизонтальної дії" конституційних норм. За цією концепцією, яка була розроблена в німецькій теорії конституційного права і підтверджена практикою Конституційного Суду Німеччини, положення Конституції поширюються не тільки на відносини між людиною і державою, а також на відносини між приватними особами. Таким чином, за цією концепцією на державу покладається не лише зобов'язання не порушувати права людини і сприяти їх ефективній реалізації, створюючи відповідні умови, а й забезпечувати їх дотримання іншими приватними особами. Правовою основою для такого підходу є стаття 1 Конвенції, в якій держави-учасники зобов'язалися "забезпечити кожному, хто перебуває під їх юрисдикцією, права і свободи, передбачені в розділі І цієї Конвенції".
Для України приєднання до Європейської Конвенції про захист прав людини і основних свобод знаменує важливий крок на шляху до демократії, який стоїть в одному ряду з такими визначними подіями як проголошення незалежності і прийняття Конституції.
Прийнявши 17 липня 1997 року Закон "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколу № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції", Україна визнала для себе обов'язковим дотримуватись і захищати права і свободи людини проголошені в Конвенції. Визнання Україною юрисдикції Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції, надає можливість кожному громадянину, який вважає що його права і свободи порушені, звернутися до цієї поважної інституції із скаргою на державу Україну.
Це створює передумови для сприйняття вітчизняною правовою системою європейських правових цінностей у галузі прав людини, зміни правової свідомості наших громадян і ренесансу громадянського суспільства в Україні.
Підсумовуючи вищезазначене можна дати наступне визначення прав людини:

Права людини - природні, невід'ємні і взаємопов'язані права кожної окремої людини і правова цінність усього людства, які:
• закладають фундамент для демократії і суспільного прогресу, забезпечують сталий розвиток окремих індивідів і націй;
• покладають на держави відповідні обов'язки щодо їх поваги, забезпечення ефективної реалізації і захисту;
• виступають мірилом справедливості національних законів, внутрішньої і зовнішньої політики держав;
• охороняються міжнародним співтовариством.
У цьому підрозділі ми розглянули лише частину питань, пов'язаних з розвитком концепції прав людини. Серед принципових моментів, які потребують більшої уваги, проблема застосування і захисту прав людини в Інтернет.

2. Що таке iнтернет?
Таким же надбанням людства як і права людини є Інтернет – непідвласний жодному уряду і відкритий для усіх його електронних громадян - користувачів незалежно від державних територій і кордонів.
Слово “Інтернет” увійшло до нашого лексикону не так давно. Хоча кількість користувачів у всьому світі постійно збільшується, значна частина населення України не знає, що ж собою представляє Інтернет. Прикро, коли люди, які не користуються Інтернет, дають йому негативну оцінку.
Теорія передачі інформації між комп’ютерами з’явилась у 1961 році. А вже у 1969 році перші вузли академічних установ США з’єднались в одній мережі. Починаючи з 80-х років двадцятого століття, Інтернет поступово перетворюється на “мережу мереж”. Цю мережу починають використовувати на повсякденних засадах і стрімко поширювати у всьому світі, завдяки концепції відкритої архітектури побудови мережі, на основі якої до мережі можуть приєднуватися нові вузли за федеративним принципом.
За визначенням Федеральної ради з питань розвитку мережі США, термін “Інтернет” має застосовуватися до глобальної інформаційної системи, яка - (i) логічно зв’язана глобально унікальним адресним простором, який базується на протоколі Інтернету...; (ii) здатна підтримувати комунікаційний зв’язок через застосування програмного набору протоколу управління передачею...; та (iii) забезпечує, використовує або робить доступними, публічно чи конфіденційно, послуги високого рівня, покладені на зв’язок та відповідну інфраструктуру, що описана вище.
Це складне формулювання можна трішки спростити, не втрачаючи при цьому суті. За одним із таких визначень, Інтернет – “глобальний фонд інформації і послуг, локально доступний через персональні комп’ютери, кожний з яких становить частину глобальної системи пов’язаних між собою комп’ютерних мереж”.
У порівняні із уже звичайними засобами передачі інформації, такими як телебачення чи радіомовлення, Інтернет є новим видом медіуму з унікальними характеристиками. Унікальність цієї мережі полягає у тому, що вона функціонує не тільки як звичайний транслятор, тобто поширювач інформації, але до того ж є комунікаційним засобом для спілкування між людьми.
Існує багато засобів, які дозволяють використовувати ці унікальні можливості Інтернет. Принциповими серед них є електронна пошта для обміну повідомленнями в режимі реально часу і віртуальний простір - World Wide Web (“Всесвітня павутина”) для доступу до інформації.
Обмін повідомленнями за допомогою Інтернет принципово відрізняється від передачі інформації звичайними комунікаційними засобами. Більшість користувачів не мають прямого доступу до ресурсів глобальної мережі. Цей доступ вони отримують через постачальників телекомунікаційних послуг, які фактично є посередниками між користувачами. Електронне повідомлення, рухаючись мережею, проходить крок за кроком, від одного оператора до іншого, вибираючи самий оптимальний із шляхів, доки не досягне адресата.
Доступ до ресурсів Інтернет, також здійснюється опосередковано, через низку проміжних вузлів в мережі. Кожна публікація в Інтернет має свою унікальну адресу, за якою вона знаходиться.
Інші послуги Інтернет включають до себе конференції в мережі (newsgroups, online conferences, video conferences), спілкування он-лайн (online chat), системи автоматичної розсилки повідомлень (listserv) та інше.
Інтернет та привнесені ним можливості доступу к інформації і обміну інформацією незалежно від відстані і без значних витрат часу змінили повсякденне життя, а також стиль роботи великої кількості людей у всьому світі. Електронне спілкування зменшує відстань від кореспондентами до нуля, надає можливості пошуку і доступу до інформації кількома натисками на клавіатурі комп’ютеру чи маніпулятор для керування курсором (“мишу”).
Інтернет не залежить від фізичної географії, не підпорядкований жодному уряду і не належить жодній комерційній структурі. Не існує і глобального регулювання Інтернет. Його появу і розвиток нерідко порівнюють з появою друкарства у 15 столітті, коли інформація почала вільно поширюватися, що за тих часів мало колосальні результати для суспільства. Інтернет сьогодні дає більшу відкритість, доступність інформації і унеможливлює її приборкання.
У доповіді “Regardless of Frontiers” (“Незважаючи на кордони”), яка була підготовлена членами коаліції Global Internet Liberty Campaign (Глобальна Кампанія за Свободу Інтернет), Джеймсом Демпсі і Даніелем Вайцнером, відзначаються такі унікальні характеристики Інтернет:
• Глобальність:
Інтернет надає негайний доступ до інформації з усього світу. Простою електронною поштою так само легко надіслати повідомлення до іншого континенту як і до наступної двері у будинку. Через World Wide Web, тисячі газет і десятки тисяч інших джерел інформації стають доступними з усіх куточків світу. Хоча більшість світового населення ще не має доступ до Інтернет, найшвидші темпи зростання у менше розвинутих країнах.
• Децентралізованість:
Інтернет розроблений із задумом бути децентралізованим, працювати без “контролерів на вході”, і пристосовуватися для різноманітних, конкуруючих можливостей доступу. Відсутність “контролерів на вході”, таких які існують у радіомовленні, кабельному телебаченні чи супутникових передачах інформації, доступність численних сторінок, і незв’язаність географічним розташуванням - означають, що матеріали можуть майже завжди оприлюднюватися поза контролем урядів, монополій чи олігополій.
• Відкритість:
Інтернет має низькі бар’єри для доступу. Послуга з доступу коштує недорого. Вартість створення і поширення інформації надзвичайно низька. Завдячуючи Інтернет, будь-хто, маючи комп’ютер і модем, може бути видавцем – цифровим Гуттенбергом.
• Безмірність:
Перетворення інформації у цифрову форму і можливість її передачі через телефонну мережу, поєднана з децентралізованою природою Інтернет, означає, що Інтернет має необмежену можливість тримати інформацію. За економічними термінами, собівартість додавання ще однієї веб-сторінки, надсилання ще одного повідомлення електронною поштою, чи до веб-конференції, наближається до нуля.
• Інтерактивність:
Інтернет розроблений для двосторонньої комунікації: усі користувачі Інтернет можуть бути як доповідачами так і слухачами. Інтернет дозволяє спілкування шляхом обміну відповідями однієї людиною з іншою, однією людиною з багатьма людьми, а також багатьма людьми - з однією людиною.
• Підконтрольність користувачеві:
Інтернет дозволяє користувачам здійснювати набагато більший вибір, ніж навіть кабельне телебачення чи короткохвильове радіо. Користувач може стрибати від однієї сторінки до іншої шляхами, які не продиктовані постачальником змісту чи постачальником послуг доступу.Користувач може контролювати, який зміст досягає його комп’ютера. Користувачі можуть шифрувати свої комунікації для того, щоб сховати їх від урядових цензорів.
• Інфраструктурна незалежність:
Інтернет не прив’язаний до жодної інфраструктури, окрім телефонної системи. Набірний доступ є наявний з будь-якого телефону, що може здійснювати міжнародні дзвінки. Доступ до Інтернет також може бути бездротовим і супутниковим, а тому – позбавлений ефективного контролю з боку уряду.”
Усі ці унікальні властивості дозволяють використовувати Інтернет як дієвий інструмент демократизації суспільств, пропаганди і захисту прав людини.


3. Що дає інтернет правозахисникам?

Можна впевнено стверджувати, що використання Інтернет значною мірою покращує ефективність діяльності будь-якої громадської організації і окремих активістів, що має позитивний вплив на розвиток громадянського суспільства. Користування Інтернет надає правозахисникам такі можливості:
• спілкуватися між собою і об’єднуватися в мережі, користуватися розсилкою інформації в таких мережах для підготовки і координації заходів;
• мати доступ до інформаційних ресурсів, розміщених на веб-сторінках агентств новин, газет і журналів, міжнародних і громадських організацій, органів публічної влади для одержання відомостей з політичних, правових, економічних та інших аспектів;
• поширювати публікації, прес-релізи своєї діяльності, у більшому обсязі, для більш широкої аудиторії і навіть до аудиторії, до якої доступ традиційними медіа неможливий, заощаджуючи кошти на друці і розсилці;
• рекламувати свою діяльність, заохочуючи потенційних активістів для вступу до організацій чи приєднання для участі в коаліціях і акціях; а також шукати спонсорів;
• швидко діяти, оперативно одержуючи і поширюючи інформацію про порушення прав людини.
Порушення прав людини трапляються регулярно у різних куточках світу. Не зважаючи на численні міжнародні документи і високі стандарти з прав людини, індивіди зазнають дискримінації, арештів, знущання і побиття, ґвалтувань, позбавляються власності, свободи і життя. Однак знання своїх прав, закріплених в Загальній декларації прав людини чи інших універсальних чи регіональних міжнародних документах, мало що може дати жертві, якщо про порушення ніхто не дізнається.
Порушення прав людини вимагають відповідних швидких дій для їх припинення, у більшості випадків жертва не може чекати доки її скаргу зареєструють в міжнародному суді або приїде міжнародна делегація для перевірки фактів. В той же час, швидкі дії правозахисних організацій, як наприклад, проведення акції протесту чи звернення з петиціями до політиків і посадовців, можуть припинити порушення прав людини.
Само поширення інформації про порушення прав людини вже є першим кроком для припинення і запобігання порушенням, оскільки вчиняти протиправні дії на очах у всього світу не так легко. Інтернет надає можливість для швидкої і ефективної відповіді на порушення прав людини у всьому світі, сприяючи роботі правозахисників. Наведемо один з величезної кількості прикладів успішних кампаній з використанням Інтернет.
Коли військові в Колумбії викрали чотирьох правозахисників наприкінці січня у 1999 році, доповідь про викрадення з’явилась і була поширена в Інтернет вже за декілька годин після викрадення. Кампанія почалась з простого повідомлення про цей факт однією з місцевих Колумбійських груп. За справу скоро взялись міжнародні правозахисні організації, які поширили новину разом з закликом до дій серед своїх членів. Дуже швидко після викрадення до уряду Колумбії надійшли звернення з усіх куточків світу з вимогам звільнити цих правозахисників. Завдячуючи, серед іншого, міжнародному тиску, правозахисників звільнили всередині лютого місяця.
Інтернет також використовується в кризових ситуаціях, забезпечуючи поширення інформації, якщо традиційними засобами це зробити неможливо. Радіо В92 (www.freeB92.net) - це радіомовна компанія, розташована у Белграді. Впродовж зими 1996 року і весни 1997 року, Радіо В92 грало важливу роль в Сербії, транслюючи незалежні репортажі про демонстрації в Белграді та інших частинах Сербії, надаючи слово демонстрантам, виступаючи проти підтасовування результатів місцевих виборів з боку уряду. Внаслідок цього, на початку грудня 1996 року, влада Сербії заборонила трансляцію Радіо. У відповідь Радіо В92 почало транслювати свої програми в електронному вигляді в Інтернет за допомогою комп’ютерної програми RealAudio. Програми Радіо В92 ретранслювалися Радіо Вільна Європа (Radio Free Europe) і Голосом Америки (Voice of America), що мало наслідком значне розширення аудиторії слухачів Радіо В92. Після цих заходів, влада Сербії була вимушена скасувати заборону на трансляцію програм Радіо В92 і сталося це вже через 51 годину після накладення заборони.
Як будь-яку іншу технологію для передачі інформації, Інтернет можна використовувати в цілях протилежних правозахисним, зокрема, з метою порушення прав окремих індивідів, поширюючи образливу чи протизаконну інформацію або ж порушуючи таємницю листування в Інтернет, збираючи інформацію персонального характеру про користувачів без їх згоди тощо. Однак ці проблеми слід вирішувати у спосіб, який не буде перекреслювати позитивний потенціал Інтернет як інструменту демократизації суспільств і захисту прав і свобод людини незалежно від кордонів.

Категорія: | Додав: Yura (22.12.2009) | Автор: Юра E
Переглядів: 2201 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017
Учебные метериалы Львов