Четвер, 28.03.2024, 23:38
Вітаю Вас Гость | RSS
Головна | Реєстрація | Вхід
Правознавство
Категорії розділу
[44]
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу
Пошук
Ми працюєм уже :
Block title
Block content
Головна » Статті »

Право приватної власності на землю в Україні
Важливим елементом процесу перебудови, реформування та демократизації всіх сфер суспільства в Україні стало формування правової держави, яка покликана забезпечити виконання конституційного принципу верховенства та забезпечувати недоторканність і захист важливих соціальних та економічних цінностей, прав людини і громадянина. До найголовніших з таких цінностей віднесена і власність громадян, що дає забезпечити життєдіяльність людини.
Протягом останнього десятиліття українська держава приділяла максимальних зусиль для того щоб правова база регулювання відносин власності була приведена до відповідності з вимогами чинної ситуації в економіці та нормами міжнародного законодавства.
Конституція України, прийнята 28 червня 1996 року та новий Цивільний кодекс України, який набрав чинності 01 січня 2004 року, значне місце відвели правовому регулюванню відносинам власності.
Крім зазначеного, в сучасному аграрному секторі виникли складні виробничі відносини, певна система земельних відносин власності у процесі виробництва сільськогосподарської продукції, її розподілу, обміну та використання. І важливе місце в в цьому зайняло правовое регулювання відносин власності а агропромисловому комплексі.
Необхідно зазначити, що протягом останніх років в основу ринкових перетворень в агропромисловому комплексі України була покладена програма роздержавлення і приватизації, а для сільськогосподарських підприємств – створення нових господарських структур на засадах приватної власності на майно і землю. Враховуючи те, що агарний сектор відіграє важливу роль в економіці нашої країни, актуальним є дослідження питань, які стосуються формування відносин власності.
Така актуальність посилилась ще й з прийняттям 25 жовтня 2001 р. Земельного кодексу України, який нарешті вирішив основні питання, що виникали з приводу визначення форм власності на землю.
За радикальністю основного змісту нового Земельного Кодексу, багатьма його загальними та спеціальни¬ми новелами можна стверджувати, що він охарактеризував новий етап у розвитку відносин власності саме на землю в України. Вперше на законодавчому рівні він чітко закріпив такі механізми правового регулювання, зокрема, і, насамперед, право власності на землі сільськогосподарського призна¬чення. Тим самим була поставлена логічна юридична крапка над численними диску¬сіями з цього приводу.
Вказане посилює актуальність розвитку інституту права приватної власності на землю та обумовлює необхідність його дослідження в сучасних умовах розвитку українського суспільства.
Метою даної роботи є вивчення і визначення на основі теоритичного обгрунтування і практичного матеріалу особливостей відносин права приватної власності в України на сучасному етапі розвитку суспільства та нормотворчої практики.
Багатограність поставленоі мети визначає необхідність вирішення таких завдань:
1) проведення аналізу економічних та правових умов розвитку відносин права приватної власності в України;
2) відокремлення суб”єктів відносин права приватної власності та визначення їх правового статусу;
3) здійснення характеристики основних об”єктів відносин права приватної власності;
4) окреслення особливостей права приватної власності на землю;
5) визначення особливостей різноманітних способів набуття права на приватну власність;
6) аналіз судової практики вирішення спорів, які виникають із права власності на землю.
Предметом дослідження в цій роботі виступають основні принципи та інститути аграрного і цивільного права, які в сукупності створюють необхідну правову базу для проведення дослідження, а також економічні та юридичні аспекти відносин власності.
В якості об”єкта дослідження виступають численні монографії фахівців та науковців, які працюють в галузях земельного, цивільного, аграрного права, а також основні базові нормативно-правові акти, що регулюють відносин у вказаній сфері, серед яких: Земельний кодекс України (в роботі – ЗК), Цивільний кодекс України (ЦК), Господарський кодекс України (ГК), Закон України „Про власність” та ін.
Науково-теоретичною базою дослідження в цій роботі є наукові доробки відомих українських та російських вчених, а саме: Андрейцева В.І., Семчик В.І., Малишевої Н.Р., Погрібного О.О., Тітової Н.І, Каракаш І.І., Ковтуна М.Г., Кулинича П.М., Дзери О.В., Ярчука В.З. та ін.
Методологічною основою в роботі є наукові методи, що ґрунтуються на вимогах об’єктивного та всебічного аналізу суспільних явищ правового характеру.
В основу методології проведеного дослідження покладено загальнотеоретичні принципи та підходи щодо визначення форм власності та змісту правовідносин власності.
З цією метою використовується ряд загальнонаукових методів діалектичного пізнання: методи аналізу і синтезу, індукції і дедукції, моделювання, абстрагування, прогнозування, структурно-функціональний тощо.
Застосування діалектичного та історичного методів дозволило проаналізувати процес становлення та розвитку українського законодавства в сфері регулювання відносин власності.
Метод тлумачення правових норм, структурно-функціональний та формально-логічний застосовувалися при аналізі правових норм чинного законодавства та виробленні пропозицій щодо удосконалення правових норм в досліджуваній сфері.
Порівняльно-правовий метод використовувався при аналізі чинних і раніше діючих нормативно-правових актів щодо регулювання відносин власності, а також виявленні та дослідженні аналогічних досліджуваним норм в праві іноземних держав.
Структура роботи визначена метою дослідження та включає в себе вступ, три розділи, вісім підрозділів, висновки та список використаних джерел.

Розділ І. Економічні і правові основи власності на землю в Україні
1.1. Законодавче регулювання права власності на землю

Сучасна нормативна-правова база регулювання відносин власності в Україні формувалась протягом багатьох років під впливом колишньої соціалістичної системи управління.
Ідеологічною базою правового регулювання відносин приватної, або “особистої”, власності громадян, в тому числі й на землю, слугувало марксистсько-ленінське вчення про власність в соціалістичному суспільстві.
Основоположники марксизму-ленінізму визначили основні ознаки особистої власності і її місце в економічній системі при соціалізмі, розглядаючи таку власність як індивідуальну форму привласнення результатів своєї праці з метою задоволення особистих потреб. При цьому вони визначали особисту власність як особисто придбану своєю працею, що утворює основу особистої свободи.1
Таким чином, в марксистсько-ленінському вченні про особисту власність в соціалістичному суспільстві визначальними стали ідеї про її трудове походження і споживчий характер. Саме ці ознаки знаходили своє адекватне відображення в усіх законодавчих актах про право власності громадян радянського періоду. Як правило, громадянам заборонялося набувати у власність засоби виробництва, встановлювалися обмеження щодо використання особистої власності з метою одержання від неї доходів тощо.
Оскільки в дореволюційний період в державно-політичному плані Україна була залежною від Росії, то цілком зрозуміло, що вона не могла в цих умовах мати самостійної правової системи. В післяреволюційний період ця тенденція продовжувала зберігатися. Не стала правова система України повноцінною і в період перебування її як союзної республіки у складі Союзу РСР. Звичайно законодавство цього періоду мало деякі особливості. Однак вони стосувалися другорядних питань. Визначальні ж майнові відносини, в тому числі відносини власності, регулювалися переважно законодавством СРСР.
Формування правової системи України і СРСР здійснювалося під впливом соціально-політичної обстановки, рішень Комуністичної партії. Саме під таким кутом зору висвітлювалися питання держави і права Української РСР в юридичній літературі періоду соціалістичного будівництва.
Наприклад в науковій праці «История государства и права Украинской ССР» періодизація становлення держави і права в Україні була сформульована таким чином: 1) «Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції і створення Української радянської держави і права»; 2) «Державний устрій і право Радянської України в умовах іноземної воєнної інтервенції і громадянської війни»; 3) «Радянська держава і право в період відновлення народного господарства»; 4) «Радянська держава і право в період соціалістичної індустріалізації країни і підготовки суцільної колективізації сільського господарства»; 5) «Держава і право в період наступу соціалізму по всьому фронту. Створення колгоспного ладу»; 6) «Держава і право в період завершення соціалістичної реконструкції народного господарства. Перемога соціалізму в СРСР»; 7) «Радянська держава і право в період зміцнення і розвитку соціалістичного суспільства»; 8) «Радянська держава і право в період Великої Вітчизняної війни»; 9) «Держава і право СРСР в післявоєнний період»; 10) «Держава і право УРСР в період боротьби за потужний підйом народного господарства, за завершення будівництва соціалізму»; 11) «Радянська держава і право в умовах розвинутого соціалістичного суспільства».1
Застосовані в обох випадках методи щодо періодизації розвитку правової системи СРСР і України не можуть бути повною мірою використані при висвітленні проблем права власності громадян, оскільки законодавство про власність не завжди зазнавало істотних змін при переході від одного до іншого соціально-політичного етапу соціалістичного будівництва. Тому, на погляд багатьох українських фахівців, становлення інституту права власності взагалі та права власності громадян, зокрема, сьогодні необхідно розглядати з врахуванням законотворчих процесів, що здійснювалися в країні, та особливостей відповідної соціально-політичної обстановки в суспільстві. Звичайно, право власності громадян в соціалістичному суспільстві і в суспільстві з ринковою економікою є категорією несумісною. Першому притаманна особиста власність, другому — приватна.
Особиста власність громадян розпочала своє існування після перемоги в Росії Жовтневої соціалістичної революції та скасування приватної власності (1917 р.) і була практично єдиною правовою формою індивідуального привласнення громадянами матеріальних благ близько 70 років. Водночас процес формування права особистої власності проходив досить неоднозначно. Загалом тут можна виділити кілька його етапів, кожний з яких має певні відносно самостійні підетапи.
1917-1937 рр. — період зародження особистої власності при збереженні обмеженої дрібної приватної власності (переважно в час дії так званої політики НЕПУ) за створення мінімальних правових засад регулювання відносин особистої власності і її конституційного оформлення. В політичному аспекті в межах цього періоду створюються засади Радянської держави та завершується боротьба за соціалізм.
1936-1961 рр. — період утвердження особистої власності як єдиної форми привласнення громадянами матеріальних благ, пошуку шляхів правового регулювання відносин власності та створення передумов для розробки нового цивільного законодавства. В цей час партійно-державний апарат спрямовує зусилля суспільства на завершення будівництва соціалізму.
1961 — кінець 80-х років — період створення і дії повноцінного інституту права власності на базі Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік та цивільних кодексів союзних республік. Функціонування такого правового інституту відбувається в умовах «розвинутого соціалізму» та. «перебудови» (за сучасними оцінками — в умовах кризи соціалізму). Заради справедливості необхідно зазначити, що вже в кінці 80-х років закладалися юридичні та економічні передумови народження права приватної власності громадян.1
Неоднозначно розвивалися також процеси по формуванню приватної власності та її правового оформлення. Незважаючи на те, що підвалини для цього закладалися в умовах «перебудівного» періоду, відтік її реального виникнення, українські фахівці ведуть з 1990 р.
Безперечним є те, що сьогодні у кожній державі центральним правовим інститутом є інститут власності. Його регламентація визначає характер регулювання інших інститутів цивільного права. Серед численних нормативних актів в Україні щодо питань права приватної власності важливе місце з самого початку зайняв Закон України "Про власність" від 7 лютого 1991 року.
Радикальні економічні й політичні перетворення в суверенній і незалежній Україні мали на меті побудувати нову модель господарської системи. Її фундамент склали різноманітні форми власності відповідних суб'єктів, їх рівноправність і змагальність. Надзвичайно важливим елементом нового господарського механізму став ринок, який перетворився в поєднанні з державним регулюванням в активний інструмент, що сприяв ефективній діяльності учасників суспільного виробництва.
Серед основоположних нормативних актів, які почали складати основу нової господарської системи, вирішальне значення набули цивільно-правові закони, що передбачили нову систему видів і форм власності.
На даний час, до основних нормативних документів, що регулюють відносин права приватної власності, необхідно віднести такі найважливіші, як:
1) Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 року, який в ст. 78 зазначив, що земля в Україні може перебувати у приватній власності. В Розділі ІІІ цей нормативний акт визначив основні умови та порядок набуття права власності, в тому числі й приватної;
2) Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року, який набув чинності з 01 січня 2004 року. Книга ІІІ «Право власності та інші речові права» врегулювала питання набуття, припинення, реалізації права приватної власності. Крім зазначеного, Цивільний кодекс також акцентував увагу на особливостях набуття права приватної власності в процесі спадкування.
Вказані вище нормативні акти сьогодні складають законодавчу базу для формування відносин права приватної власності в Україні.


Розділ ІІ. Правовий режим використання землі, що знаходиться у приватній власності
2.1. Виникнення права приватної власності на землю

Загальні підстави набуття та припинення права власності передбачені Цивільним кодексом України.
Стаття 328 ЦК зазначає, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
На сьогоднішній час основними підставами набуття права приватної власності визнаються:
1) виникнення право власності на новостворене майно;
2) набуття права власності на перероблену річ;
3) привласнення загальнодоступних дарів природи;
4) набуття права власності на безхазяйну річ;
5) набуття права власності на рухому річ, від якої власник відмовився;
6) знахідка;
7) бездоглядна домашня тварина;
8) скарб;
9) приватизація державного майна та майна, що є в комунальній власності;
10) набуття права приватної власності на майно внаслідок успадкування.
Для виникнення у громадян права приватної власності на те чи інше майно необхідні певні юридичні факти, які в правовому значенні виступають в якості юридичної підстави виникнення права власності. Подібні юридичні підстави необхідні для виникнення права власності також у інших її суб’єктів, але повного їх співпадання може не бути.
В юридичній літературі здійснюється поділ підстав виникнення права власності на універсальні (загальні) і спеціальні.
В період соціалістичного будівництва спеціальні способи (підстави) набуття права власності мали певну перевагу над універсальними, оскільки для суспільної власності (особливо державної) встановлювалися численні переваги.
Що ж до особистої власності громадян, то тут діяв заборонний (обмежувальний) принцип її існування, а відповідно — обмежувалось коло підстав виникнення права власності у громадян.1
За новим законодавством про власність набувають більшого значення універсальні підстави виникнення права власності, зокрема у зв’язку з наданням громадянам, нарівні з іншими суб’єктами цивільних правовідносин, права на підприємницьку та іншу господарську діяльність. Водночас з’явилися і деякі нові спеціальні підстави набуття громадянами права приватної власності, наприклад в порядку приватизації державного майна за майновими сертифікатами. Так чи інакше, в умовах переходу до ринкової економіки і впровадження приватної власності відбулись істотні зміни в співвідношенні спеціальних і універсальних підстав виникнення права власності різних форм, причому на користь останніх.
Продовжує зберігати свою актуальність і в сучасних умовах відомий ще з часів розквіту римського права поділ підстав (способів) виникнення права власності на первісні і похідні.
Розмежування первісних і похідних підстав виникнення права власності, в тому числі і приватної власності громадян, здійснюється за традиційними давно відомими критеріями, які вже нами розглядались в попередніх розділах даної праці. Введення приватної власності в Україні істотних змін у визначення цих критеріїв не внесло, а лише розширило коло первісних і похідних підстав виникнення у громадян права власності, наприклад внаслідок надання громадянам права займатися будь-якими видами підприємницької діяльності (крім забороненої законом).
Значна частина юридичних фактів може служити юридичною підставою як виникнення права власності, так і його припинення. Наприклад, укладення договору купівлі-продажу тягне за собою припинення права власності у продавця і одночасне виникнення його у покупця. Але в практиці так буває не завжди. Так, створення громадянином власними зусиллями і з власних матеріалів скульптури, картини, іншої речі призводить лише до виникнення права власності. Тому дещо необережними можуть бути беззастережні висловлювання про те, що «в нормальному товарообігу виникнення права власності на конкретне майно у однієї особи одночасно означає припинення права власності у іншої особи».
Більш виваженою є позиція Н.С.Кузнєцової, яка вважає, що не завжди певний юридичний факт виступає одночасно підставою припинення і виникнення права власності і це має місце головним чином тоді, коли припинення права власності не пов’язане з правонаступництвом. Свій висновок автор підтвердила прикладами, серед яких називаються випадки споживання власником належних йому продуктів харчування, знищення або викидання власником непотрібної йому речі, загибелі речі не по волі власника, вилучення майна відповідно до акту органів державного управління (наприклад, у разі вилучення худоби при епізоотіях).1
Наведені приклади, дійсно, засвідчують існування випадків, коли підставою (способом) виникнення і припинення в особи права приватної власності служать різні юридичні факти.
Перерахування подібних прикладів можна було б продовжити. Більше того, можуть бути випадки переходу права власності в порядку правонаступництва, в яких також підставою виникнення права власності є один юридичний факт, а підставою припинення у попереднього власника — інший. Саме така ситуація спостерігається при спадкуванні за заповітом, оскільки право власності у спадкодавця припиняється у зв’язку з його смертю, а право власності у спадкоємця виникає на підставі заповіту (таке неспівпадіння юридичних фактів не виключається і при спадкуванні за законом).
Віддаючи належне проблемі класифікації підстав виникнення права приватної власності, все-таки необхідно визнати пріоритетність питання розкриття змісту самих підстав, їх впливу на формування приватної власності громадян. Не можна не враховувати і того, що, як правило, право власності набувається за правомірними юридичними підставами.
Законодавство про приватну власність не містило ні вичерпного, ні орієнтовного переліку підстав виникнення у громадян права власності, обмеживши коло можливих її об’єктів та межі їх використання. По-іншому вирішена ця проблема в Законі України «Про власність», в якому проблема підстав виникнення у громадян права власності знайшла конкретне вирішення.
В ст.12 «Підстави виникнення права приватної власності» Закону України «Про власність» записано:
1. Праця громадян є основою створення і примноження їх власності.
2. Громадянин набуває права власності на доходи від участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці, підприємницької діяльності, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на майно, одержане внаслідок успадкування або укладення інших угод, не заборонених законом.
В Законі «Про власність в СРСР» також містилася подібна норма, але з певними редакційними і структурними особливостями. Сформульована вона в пп.1, 5 ст.6 «Загальні положення про власність громадян» Закону. Власність громадян, зазначається в ньому, створюється і примножується за рахунок їхніх трудових доходів від участі в суспільному виробництві, від ведення власного господарства і доходів від коштів, вкладених у кредитні установи, акції та інші цінні папери, набуття майна у спадщину і на інших підставах, які допускаються законом (п.1). Право успадкування майна громадян визнається і охороняється законом (п.5).
На перший погляд здається, що істотної різниці у формулюванні підстав виникнення у громадян права власності не існує. Але насправді це не так. Так, в п.1 ст.12 Закону України «Про власність» зафіксоване положення про те, що праця є основою створення і примноження їх власності, яке відсутнє в Законі «Про власність в СРСР». Однак таке положення має лише соціально-економічне значення і не несе якогось юридичного навантаження, що дає підстави для висновку про сумнівність його практичної значимості, а відтак і про необов’язковість введення цього положення у викладеній редакції в новому Цивільному кодексі України. Не можна навіть припустити, що законодавець мав на увазі не визнавати право власності за громадянами, які набули майно не в результаті праці, адже вже в наступному пункті (п.2) Закону України «Про власність» громадянам дозволяється набувати майно без безпосереднього прикладення праці (отримання доходів від акцій та інших цінних паперів, в порядку спадкування тощо). Повернення ж до використання понять «трудовий доход» і «нетрудовий доход» не може мати перспектив, оскільки, як засвідчила багаторічна практика їх застосування, вони призводять до багатьох ускладнень, до порушень майнових прав громадян. П. 1 ст.12 Закону України «Про власність» фактично не потрібний і тому, що в наступному другому пункті цієї статті отримання громадянами доходів від участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці тощо визнається підставою виникнення на них права власності. Правові і редакційні переваги має зміст п.2 ст.12 Закону України «Про власність» над змістом п.1 і 11.2 Закону «Про власність в СРСР», які зводяться до наступного:
1. В законі України «Про власність» іде мова про набуття громадянами «права власності», а в Законі «Про власність в СРСР» — про створення і примноження «власності» громадян. Тобто в останньому випадку визначаються економічні засади формування власності громадян, а не юридичні.
2. Положення українського Закону значно прогресивніші, оскільки він надає громадянам право набувати власність «на доходи від підприємницької діяльності», а Закон «Про власність в СРСР» надав таке право «на трудові доходи від ведення власного господарства», що зрозуміло, не одне і те ж.
3. В Законі України «Про власність» спадкування майна розглядається як підстава виникнення у громадянина права власності, а в Законі «Про власність в СРСР» лише зазначалося, що «право успадкування майна громадян визнається і охороняється законом" (п.5 ст.6).
За Законом «Про власність в СРСР» створення власності можливе за перерахованими та іншими підставами, які «допускаються законом», що суперечить проголошеному цим же Законом принципу: дозволено все, що не заборонено законом. Український законодавець намагався врахувати цю обставину, але здійснив це, як на погляд окремих фахівців, не найкращим чином, допустивши правову суперечливість в формулюванні заключної частини п.2 ст.12 Закону України «Про власність».
Для кращого розуміння допущеної правової суперечності викладають зазначений пункт у спрощеному вигляді, а саме: «Громадянин набуває права власності... на майно, одержане внаслідок успадкування або укладення інших угод, не заборонених законом».1

Варто, однак, зауважити, що норми інституту права власності містяться як в цивільному законодавстві, так і в інших галузях законодавства (конституційному, земельному, пенсійному, сімейному та ін). Тому такий правовий інститут є всі підстави вважати комплексним (багатогалузевим) інститутом права. Ним регулюються, як правило, лише ті відносини власності, які набувають форму товарно-грошових відносин. Інші ж майнові відносини щодо власності є предметом регулювання чи захисту інших галузей права (кримінального, адміністративного та ін.). Деякі автори певну частину таких норм схильні розглядати як складові частини загальноправового, комплексного інституту права власності. Така думка безперечно має право на існування, хоча й вимагає ще свого глибокого та всебічного обґрунтування.
До інституту права власності мають відноситися ті норми, які:
а) встановлюють приналежність матеріальних благ власнику;
б) встановлюють підстави та умови виникнення у суб'єктів права власності;
в) визначають обсяг повноважень власника по володінню, користуванню та розпорядженню матеріальними благами;
г) встановлюють підстави та умови припинення права власності на приналежні суб'єкту матеріальні блага;
д) встановлюють правові засоби захисту (охорони) прав власника.
Вищенаведені критерії дають можливість виявити в різних галузях законодавства ті норми, які мають бути віднесені до інституту права власності. Безумовно переважна їх частина є цивільноправовими.
Право власності в суб'єктивному значенні — це передбачене і гарантоване законом право конкретного суб'єкта-власника (громадянина, колективного утворення, держави) здійснювати володіння, користування, розпорядження та інші можливі правомочності щодо належного йому майна на свій розсуд і з будь-якою метою, якщо інше не передбачено законом.1
Таким чином, суб'єктивне право власності, як і будь-яке інше суб'єктивне право, означає міру можливої поведінки уповноваженої особи (власника) щодо належного їй майна. Повноваження власника є динамічною категорією, залежною від суспільного ладу, державного устрою, загального рівня людської цивілізації та інших чинників. Розвиток світової цивілізації засвідчує, що лише у високорозвинених (економічно та інтелектуально) країнах, в яких утверджуються демократичні інститути та пріоритет людських цінностей, досягається оптимальний обсяг правомочностей власника та створюються рівні правові можливості співіснування різних форм власності.
Суб'єктивне право власності носить абсолютний характер . Це означає, що власнику протистоїть необмежена і безпосередньо не визначена кількість осіб, яким забороняється порушувати таке суб'єктивне право та створювати перешкоди його здійсненню.


3.2. Вирішення земельних спорів, що виникають із права власності на землю

Протягом усього періоду реформування сільськогосподарського виробництва відбувалося розширення і вдосконалення відповідного земельного законодавства. Ці зміни в законодавстві, що регулює земельні відносини, спонукали Верховну Раду України до прийняття у жовтні 2001 р. нового Земельного кодексу України, який набрав чинності з 1 січня 2002 р. До цього земельні правовідносини, як вказуваль вже в цій роботі раніше, регулювалися Земельним кодексом України за редакцією 1992 р. (далі — ЗК 1992 р.), а також окремими законами з цих питань, Указами Президента України, нормативними актами органів державного управління. Дана ситуація призвела до появи перехідного періоду, в якому виникала значна кількість земельних спорів.
Сьогодні важливу роль у реформуванні земельних відносин, застосуванні правових норм чинного законодавства відведено судам. При виникненні будь-яких спорів, пов’язаних з правом приватної власності на землю та правом користування нею, в яких однією зі сторін є громадянин, законом надано право заінтересованим особам для їх вирішення звертатися до суду. Це відповідає вимогам ст. 124 Конституції про те, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
Що ж до стану вирішення судами спорів, що виникали у процесі реформування земельних відносин протягом останніх років, то як свідчить аналіз розглянутих Верховним Судом України справ, хоча в цілому суди правильно відповідно до норм закону вирішували такі спори, але окремі з них допускали помилки в застосуванні законодавства до одних і тих же правовідносин, розглядали справи без з’ясування дійсних обставин справи, ухвалювали неконкретні рішення.
Причиною вказаного були недоліки у законодавчому регулюванні правовідносин, які створювали для судів труднощі у вирішенні окремих спорів.
Так, наприклад, узагальнюючи судову практику у 2002 та 2003 роках, Верховний Суд України (далі – ВСУ) та всі апеляційні суди проаналізували 11 235 справ, з них 6790 були пов’язані з приватизацією землі, її успадкуванням, 3355 справ — із здаванням в оренду приватизованої землі, 33 справи — про відшкодування збитків, завданих власникам землі, 1057 — щодо спорів з приводу порушення правил добросусідства при користуванні землею. Із усіх зазначених справ позови були задоволені у 7368, що складає 65,6% від кількості аналізованих; відмовлено у задоволенні позовних вимог у 1570 справах, або 13,97%; залишено без розгляду, закрито провадження з різних підстав у 2354 справах, або 20,95%.1
За статистичними даними аналізованих справ, найбільш розповсюдженими є позови з вирішення спорів, пов’язаних із паюванням землі, які подають в суди в основному такі категорії громадян: колишні члени колгоспів, інших сільськогосподарських підприємств; члени КСП — про визнання права на земельну частку (пай); спадкоємці — про визнання права на земельну частку (пай) в порядку спадкування.
Як Вказує ВСУ, у багатьох випадках суди, задовольняючи позовні вимоги, взагалі не перевіряли і відповідно не вирішували питання про наявність підстав для захисту порушеного права внаслідок пропуску строку для звернення до суду та не враховували, що згідно із нормами Цивільного кодексу закінчення строку позовної давності до пред’явлення позову є підставою для відмови в позові.
Так, у справі за позовом С. до КСП ім. Щорса і Московської сільської ради та у справі за позовом Б. до КСП “Таврія” і Любимівської сільської ради про визнання права на земельний пай Вільнянський районний суд Запорізької області задовольнив позови. При цьому суд не звернув уваги на те, що в державні акти на передачу землі у власність були зареєстровані: КСП ім. Щорса — у 1995 р., КСП “Таврія" — у 1994 р. До суду позивачі звернулися відповідно у 2000 р. та 2001 р. Суд не врахував строк позовної давності, не з’ясував поважність причин його пропуску і не дав зазначеним обставинам належної оцінки.
На пред’явлення позову про витребування належного громадянинові майна, інших вимог про захист приватної власності поширюється встановлений ст. 50 Закону “Про власність” і ЦК України трирічний строк позовної давності, якщо інше не передбачено законом. У наведених випадках земельна ділянка передавалась у колективну власність юридичній особі, а її члени почали спільно володіти нею після одержання державного акта про право колективної власності. Тому судам необхідно з’ясовувати, з якого часу починається перебіг позовної давності.
У випадках, коли правовстановлюючі документи на майно, придбане кількома особами з метою створення спільної власності, оформлені на одного з них і всі вони користувалися цим майном, строк позовної давності для вимог про визнання права на майно учасника спільної власності, не зазначеного у правовстановлюючому документі, обчислюється з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися, що його право на це майно оспорюється, а не з часу оформлення угоди на придбання майна.1
Траплялося, що суди приймали до провадження позовні заяви громадян про визнання права на земельну частку (пай) і розглядали їх по суті без з’ясування того, хто є належним відповідачем у вирішенні такого спору, і без залучення останнього до вирішення спору.
Наприклад, до Берегівського районного суду Закарпатської області надійшло 11 позовних заяв з вимогами про видачу сертифіката про право власності на земельну частку (пай) і відведення цієї частки в натурі. При цьому в п’яти з них позови пред’явлено до районного відділу земельних ресурсів та реорганізаційної комісії КСП, в інших чотирьох — до районної державної адміністрації, сільської ради та комісії по реорганізації КСП і в двох справах — до районного відділу земельних ресурсів та ліквідаційної комісії сільськогосподарських підприємств.
Усі позови суд задовольнив. Але оскільки відповідачами за позовами були різні органи, то суд відповідно постановив рішення, згідно з якими в одних випадках видати сертифікати на земельну частку (пай) та виділити земельну ділянку в натурі зобов’язав Берегівський районний відділ земельних ресурсів, а в інших — районний відділ земельних ресурсів та ліквідаційну комісію, або райдержадміністрацію — видати сертифікат, а сільську раду і ліквідаційну комісію (комісію з реформування КСП) — виділити земельний пай в натурі.
При вирішенні цих справ суд не врахував, що відповідно до Указу Президента “Про порядок паювання земель...” сертифікати на земельну частку (пай) видають районні державні адміністрації, які і є належними відповідачами за такими вимогами.
Місцеві державні відділи земельних ресурсів, у тому числі районні, є землевпорядними органами і не наділені повноваженнями щодо видачі державних актів або сертифікатів, а тому пред’являти до них вимоги про це не можна.
Місцева рада може бути відповідачем у справах щодо вирішення земельних спорів за умови, що спірні землі перебувають у віданні цієї ради, зокрема в тих випадках, коли у її віданні перебувають не розпайовані землі, або резервний фонд землі, або землі, що підлягали паюванню, та в інших випадках, коли спірна земельна ділянка перебуває у власності чи користуванні відповідної ради.
Поширеними залишились сьогодні позови про вирішення спорів про право на земельну частку (пай).
Вказане пов”язане з тим, що на практиці втілення прав на землю супроводжувалося великим обсягом робіт з уточнення і погодження списків осіб, які мали право на земельну частку (пай), складення схеми поділу земель, визначення розміру та вартості цих часток. Під час цієї роботи виникали спори, за вирішенням яких заінтересовані особи зверталися до суду.
Право на земельну частку (пай) згідно з п.2 Указу Президента України “Про порядок паювання земель...” мають члени КСП, кооперативу, АТ, у тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишаються членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства, відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю.
Вирішуючи питання про право певної особи на земельну частку (пай), суд повинен з’ясувати, чи була ця особа членом КСП на час передання державного акта про право колективної власності на землю та чи була вона внесена до списку осіб, що додається до цього державного акта.
Не всі суди при розгляді справ про визнання права на земельну частку (пай) враховували, що таке право виникає у члена КСП з моменту одержання цим підприємством (товариством, кооперативом) державного акта на право колективної власності на землю.
Ось приклади такого підходу деяких судів до вирішення зазначених справ. Ярмолинецький районний суд Хмельницької області задовольнив позов М. про визнання права на земельну частку на землях СТОВ “Вітчиз

Категорія: | Додав: Yura (22.12.2009) | Автор: Юра E
Переглядів: 10224 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 3.9/9
Всього коментарів: 1
1 Слава  
0
Шановний Юра, на превеликий жаль я теж маю проблему з державним актом на землю. Він був виданий ще в 2000 році і включав в себе дві частки одного паю. В районному відділі земельних ресурсів в 2004 році сказали, що проводити заміну на акт нового зразка немає потреби. Зараз, коли настала потреба для заключення довоговору оренди виявилось, що одна частина паю якою я користувався з 2000 року, належить згідно акту(нового зразка) іншому власникові. Зрозуміло, що строк позивноЇ давності вийшов, але чи є надія на вирішення питання на мою користь? Якщо Вам не важко, дайте відповідь. Дякую за увагу.

Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2024
Учебные метериалы Львов