Один бедуїн, утікаючи від запеклих ворогів, опинився в
цілком дикій пустелі, оточеній голими скелями.
Біг він, біг, аж доки не перестав чути стукоту кінських
копит.
Тільки тоді він зупинився і роздивився кругом себе: вузька
моторошна долина, над котрою звисали гранітні скелі і стрімкі
нарости темного базальту. Його увагу привернула ледь помітна
стежка, що вела в майже непрохідну ущелину.
Він пішов тією стежкою і зупинився перед входом у велику
темну печеру. Нерішучим і обережним кроком зайшов усередину.
– Прошу! Ходи сюди, брате! – заохочував його доброзичливий
голос. У сутінках араб побачив пустельника, що молився.
– Ти тут живеш? – спитав його.
– Так.
– Як ти можеш жити і цій печері сам, убогий, далеко від
людей?
Пустельник посміхнувся і відповів:
– Я не убогий. Маю великі скарби.
– Де? – спитав з цікавістю араб.
– Дивись сюди, – пустельник вказав на маленьку щілину в
стіні печери. – Що там бачиш?
– Нічого, – відповів араб.
– Справді нічого? – наполягав пустельник.
– Тільки трошки неба...
– Трошки неба... Чи не здається тобі, що то величезний,
безмежний скарб? – спитав пустельник. Я читав про одного нацистського в’язня. У листах до родини
він писав, що дуже задоволений, бо його перевели з темної камери
dn іншої, де є маленьке віконце, через котре можна бачити синє
небо і кілька зірок уночі. Для нього це був величезний скарб.
Ми маємо над собою цілий небозвід, а дивимося в маленький
телевізор!
|
