– Я випадково не залишила у вас свою парасолю? – спитала мене одна пані, сусідка, яка якось приходила поговорити зі мною. – Так, – відповів я. Пані щиро подякувала, а потім додала: – Ви – справді чесна людина! Я була у багатьох сусідів і питала, чи не залишила у них свою парасолю, і, уявіть собі, всі відповідали, що ні. Жила собі на селі черепаха. Якось племінниця, що мешкала в місті, запросила її до себе. Бажаючи побачити трохи світу, сільська черепаха прийняла запрошення. Дорога була недалека (не більше кілометра), але для черепахи це – довгий шлях. Та вона собі думала, що швидко подолає його, і тільки наступного дня вранці пустилася в дорогу. “Якщо я буду рухатись в такому темпі, – міркувала черепаха – то в обід якраз буду на місці”. І пошкандибала, мугикаючи собі під ніс якусь пісеньку. Йде, йде, йде... До полудня бідолаха пройшла ледве двісті метрів. Коли годинник почав вибивати 12 годину, звіщаючи полудень, вона невдоволено забурмотіла: “Який дурний годинник! Ще й година не минула, як я вийшла з хати, а вже вибиває полудень... Він, мабуть, заржавів всередині!” Йде, йде... Вже сонце зайшло і на небі заблищали зорі, а черепаха ще й половини дороги не пройшла. Страшенно розлючена, вона почала верещати: “Світ вже не такий, як колись! Сонце заходить раніше, зірки з’являються коли хочуть, а дні вже не мають двадцяти чотирьох годин!” І так вигукуючи, повернулася додому, проклинаючи нерівну та покручену дорогу. Завжди знайдеться якийсь “зручний” привід, щоб думати зле про ближнього.
|