Кожну людину, яка вивчає правознавство, має цікавити не лише те, яким є право, його джерела та система. Не менш важливим для вивчення є й питання, яким чином правові приписи втілюються у життя, або реалізуються.

Реалізація права – це втілення встановлених правових норм у діяльність суб’єктів права через використання суб’єктивних прав, виконання юридичних обов’язків чи дотримання заборон

Загалом, право знаходить свій вираз через три основних форми його реалізації: використання, виконання та дотримання.

Використання права – форма реалізації уповноважуючих норм, яка полягає в активній чи пасивній поведінці суб’єктів, здійснюваній ними за власним бажанням. Уповноважуючі норми наділяють особу певними суб’єктивними правами. Фактично усі норми, якими за особою закріплюється якесь право, є уповноважуючими і реалізуються, відповідно, через використання права. Наприклад, за статтею 49 Лісового кодексу України громадяни мають право вільно перебувати в лісах, безкоштовно збирати для власного споживання дикорослі трав’яні рослини, квіти, ягоди, горіхи, інші плоди, гриби. Кожен може використати дане право на свій розсуд.

Виконання права – форма реалізації зобов’язальних норм, яка полягає в активній поведінці суб’єктів, здійснюваній ними незалежно від їх власного бажання. Прикладом реалізації права може бути виконання обов’язку сплачувати податки та збори, передбаченого ст. 67 Конституції України.

Дотримання – форма реалізації заборонних норм, яка полягає у пасивній поведінці суб’єктів, утриманні від заборонених діянь. Наприклад, за статтею 66 Конституції України кожен зобов’язаний не заподіювати шкоду природі та культурній спадщині, тобто утриматися від дій – дотриматися норми права.

Суб’єкти використання, виконання і дотримання – державні та громадські об’єднання, їхні органи, посадові особи та громадяни (також іноземні громадяни, особи без громадянства, особи з подвійним громадянством). Ці форми ще називають формами безпосередньої реалізації, тому що суб’єкти права реалізують приписи правових норм безпосередньо і самостійно в процесі своєї діяльності з метою досягнення тих чи інших матеріальних або ідеологічних результатів.

Проте не всі норми держава може дозволити реалізувати суб’єктам права безпосередньо. Пояснюється це обмеженістю ресурсів, на які вони можуть претендувати, а також необхідністю перевірки задоволення ними визначених законом критеріїв. Скажімо, для придбання мисливської зброї необхідно отримати спеціальний дозвіл в органах міліції, для зарахування до числа студентів потрібен наказ ректора університету, для відбування покарання за злочин потрібне рішення суду.

Таким чином, в окремих випадках суб’єктивні права та юридичні обов’язки осіб не можуть бути реалізовані безпосередньо. Для цього потрібне втручання певного державного органу. Саме тому виділяють четверту форму реалізації правових приписів, яка має назву застосування права. Застосування права – це особлива форма його реалізації, під якою розуміють державно-владну, організаційну діяльність компетентних державних органів та посадових осіб з реалізації правових норм стосовно конкретних життєвих випадків через винесення індивідуальних правових наказів (приписів).

Для цієї форми реалізації характерними є певні специфічні ознаки, а саме:

1. зміст застосування права полягає у винесенні індивідуально-конкретних, зазвичай обов’язкових до виконання, рішень, які за сутністю відрізняються від правових приписів загального характеру (тобто нормативно-правових актів)
2. такі правові приписи обов’язкові до виконання та в необхідних випадках забезпечуються примусовою силою держави
3. цей вид діяльності здійснюється компетентними органами та посадовими особами, що наділені владними повноваженнями
4. застосування права здійснюється в чітко визначених законом процесуальних формах
5. у цій діяльності органи правозастосування виступають як суб’єкти управління, особи, щодо яких застосовується право, як суб’єкти управлінського впливу, винесені рішення (правозастосовчі акти) є засобами управління.

Загалом, застосування права має місце, коли:

1. правовідносини у суб’єктів права не можуть виникнути без державно-владної діяльності компетентних органів або їхніх посадових осіб (призов на дійсну військову службу, зарахування до навчального закладу, зайняття нової посади)
2. наявний спір чи якісь перепони на шляху до здійснення суб’єктивного права (поділ майна подружжя в судовому порядку, спір щодо права на спадщину)
3. особа притягується до юридичної відповідальності за скоєне правопорушення.

До правозастосовчої діяльності ставляться такі вимоги:

• законність (здійснення в суворо встановленому законодавством порядку)
• обґрунтованість (винесення рішення лише на підставі повного та всебічного вивчення обставин справи)
• доцільність (урахування особливостей конкретної ситуації, за якої відбувається правозастосування, а також особливостей особи, стосовно до якої виноситься рішення)
• справедливість (рішення ухвалюється на підставі норм права, але до уваги беруться й наявні у суспільстві норми моралі).

Здійснення правозастосовчої діяльності передбачає такі етапи:

1. Аналіз фактичних обставин справи або встановлення юридично-значимих фактів (визначення часу, способу, місця дії, розміру збитків, психічне ставлення суб’єктів до скоєного тощо)
2. Вибір, аналіз і тлумачення правової норми – на цьому етапі відбувається вибір правової норми або юридична кваліфікація (оцінюється конкретна життєва ситуація та встановлюється норма права, яка її регулює та підлягає застосуванню у даному випадку)
3. Ухвалення рішення – цей етап передбачає винесення суб’єктом правозастосування індивідуально-конкретного владного припису про взаємні права та обов’язки осіб, які можуть або мусять реалізувати норму права. Таке рішення повинно мати свій зовнішній вираз в усній чи письмовій формі, яка є найбільш поширеною. Письмова форма передбачає видання правозастосовчого акту.

Правозастосовчий акт – індивідуально-конкретний, державно-владний припис, винесений відповідним органом внаслідок вирішення юридичної справи.

Правозатосовчі акти мають подібну структуру, елементами якої є: вступна частина, описова частина, мотивувальна частина, резолютивна частина. Деякі акти органів управління можуть складатися з меншої кількості елементів. Наприклад, наказ директора школи (у завданні ліворуч) містить вступну частину («Наказ про...»), мотивувальну частину («відповідно до ...») та резолютивну частину («наказую ...»). Проте обов’язковим елементом правозастосовчих актів є резолютивна частина.

Існує кілька класифікацій правозастосовчих актів:

• за суб’єктами видання – акти органів державної влади та органів управління, судові акти, акти контрольно-наглядових органів і громадських організацій
• за способом організації суспільних відносин, які підлягають регулюванню, – регулятивні та правоохоронні
• за формою зовнішнього виразу – усні, конклюдентні та письмові.

Важливим елементом правозастосування на стадії кваліфікації (коли вибирається правова норма і з’ясовується її легітимність) є тлумачення права.

Тлумачення є елементом застосування права, оскільки неможливо застосовувати будь-яку норму, не розкриваючи її змісту. Тлумаченням правових норм і, насамперед, закону – це не що інше, як усвідомлення та роз’яснення їх змісту. Під тлумаченням, по-перше, слід розуміти процес мислення, що відбувається у свідомості особи, яка застосовує правову норму, усвідомлення її змісту. По-друге, тлумачення – це роз’яснення змісту правової норми іншим людям. Важливо розрізняти офіційне та неофіційне тлумачення.

1. Офіційне тлумачення дається компетентним органом чи посадовою особою на підставі службового обов’язку і має юридично значимі наслідки. Фактично у результатах тлумачення відображається істинне значення тих чи інших положень нормативно-правового акта і його використання є обов’язковим для всіх.
   
   Офіційне тлумачення нормативно-правових актів у нашій державі дають ті органи, які уповноважені їх застосовувати. Однак, якщо різні органи дають різне тлумачення, застосовують правила ієрархії, за якими у разі такої суперечності щодо законів та Конституції України домінує тлумачення, дане Конституційним Судом України, а щодо інших нормативних актів – вищим за статусом органом.
   
   У результаті офіційного тлумачення можуть створюватися юридичні документи, які називаються актами тлумачення. Такі акти нових норм не створюють. Вони служать своєрідним додатком до того нормативного акту, норми якого тлумачать.
2. Неофіційне тлумачення – це таке роз’яснення норм права, яке дається неуповноваженим суб’єктом, а тому позбавлене юридичної сили і не має юридичних наслідків. Його поділяють на доктринальне, компетентне та буденне.
3. Неофіційне доктринальне тлумачення – це наукове роз’яснення правових актів, змісту і цілей правових норм, яке міститься в теоретичних планах, науковому аналізі права в монографіях учених, науково-практичних коментарях.
4. Компетентне (професійне) тлумачення дається професійними юристами (наприклад, адвокатами).
5. Буденне тлумачення дають усі інші люди, які виражають свої уявлення про право, що базуються на їх світогляді та загальній ерудиції.