1. Поняття, ознаки та структура адміністративно-правових норм.
Норма адміністративного права, як і норма будь-якої іншої галузі права, являє собою правило загального характеру, визначену міру (масштаб) належного чи можливого поводження, установлену державою й охоронювану спеціальними державними засобами.
Норми адміністративного права, так само як і норми інших галузей права, виконують функцію регулятора суспільних відносин. Вони відрізняються від норм інших галузей права тим, що предметом їхнього регулювання є суспільні відносини, що складаються в сфері управлінської, виконавчої діяльності держави.
Крім суспільних відносин у сфері виконавчої діяльності держави норми адміністративного права регулюють відносини, що виникають у зв'язку з вирішенням органами представницької влади, суду, прокуратури і самоврядування питань державної служби, а також внутріорганізаційних питань управлінського характеру.
Адміністративно-правові норми регулюють також суспільні відносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суспільними й іншими недержавними об'єднаннями переданих у їхнє ведення функцій органів державного управління.
Вищесказане дозволяє сформулювати наступне визначення поняття норми адміністративного права.
Адміністративно-правова норма — це норма права, що регулює відносини в сфері державного управління, а також відносини управлінського характеру, що виникають в інших галузях державної діяльності.
Перед нормами адміністративного права стоять наступні завдання:
— упорядкування різних компонентів системи державного управління, виконавчої діяльності;
— закріплення науково обґрунтованих і найбільш доцільних взаємин між керуючими і керованими системами;
— регламентація зв'язків різних галузей управління, взаємодії державних органів з підприємствами, установами, організаціями і громадянами, тобто з юридичними і фізичними особами.
Сутність адміністративно-правового регулювання полягає в упорядкуванні управлінських відносин, у встановленні за допомогою норм адміністративного права юридичних прав і обов'язків учасників цих відносин. Виходячи з об'єктивних закономірностей суспільного розвитку, політики держави і норм моральності, адміністративно-правові норми визначають, яким повинно бути (може бути) поводження суб'єктів управлінських відносин.
Нормам адміністративного права притаманні наступні характерні риси: забезпечення публічних інтересів; організує початок у системі регулювання управлінських відносин; односторонній пануючий вплив на суб'єкти права; примусовість.
Адміністративно-правове регулювання має державний характер, тому виконання, використання, дотримання і застосування правил, обумовлених нормами адміністративного права, гарантуються в разі потреби заходами державного примусу. Творча роль норм адміністративного права виявляється не тільки в самому регулюванні суспільний відносин, але й у його виховному впливі на людей у формуванні в них правосвідомості. Однак виховне значення норм адміністративного права не є його специфічною функцією, тому що засобами виховання є і мораль, і моральність, і мистецтво.
Сама мета норм адміністративного права визначає добровільне їхнє дотримання більшістю суб'єктів адміністративного права. Примус застосовується у випадку невиконання чи порушення вимог адміністративно-правової норми.
Виходячи з загального поняття правового регулювання, можна зробити висновок, що зміст адміністративно-правового регулювання складається в наступному:
— упорядкуванні і закріпленні найбільш доцільних суспільних відносин у сфері управління;
— охороні врегульованих правом управлінських відносин;
— у породженні і розвитку нових суспільних відносин, що відповідають вимогам об'єктивних законів розвитку нашого суспільства;
— витісненні зі сфери управління суспільних відносин, що не відповідають сучасним умовам.
Норми адміністративного права спрямовані на організацію, упорядкування й удосконалювання відносин, що складаються в сфері упрвління. За допомогою адміністративно-правових норм визначаються правове положення і компетенція більшості органів виконавчої влади, органів управління, регламентується їхня діяльність, її форми і методи, порядок взаємин з іншими суб'єктами управління. Норми адміністративного права визначають також правове положення фізичних і юридичних осіб у сфері державного упрвління.
Адміністративне законодавство містить норми, за допомогою яких забезпечується охорона (захист) адміністративно-правових відносин від можливих порушень. Охоронні норми наказують утримуватися від здійснення протиправних діянь, безпосередньо регулюють відносини, що виникають у зв'язку з дезорганізацією чи порушенням адміністративно-правової системи, відносини, пов'язані з застосуванням примусових заходів. Крім того, адміністративно-правовими нормами нерідко захищаються суспільні відносини, регульовані іншими галузями права.
Таким чином, адміністративно-правове регулювання служить інтересам суспільства у всіх сферах управлінської, виконавчої діяльності держави. Норми адміністративного права породжують нові управлінські правові відносини, викликані сучасними внутрішніми і зовнішніми умовами розвитку суспільства, сприяють удосконалюванню існуючих суспільних відносин.
Сприяючи зародженню і розвитку нових суспільних відносин, адміністративно-правове регулювання витісняє зі сфери управління застарілі, не сприятливі удосконалюванню управління в господарській, соціально-культурній, соціально-політичній сферах, а також у сфері міжгалузевого управління, управлінських відносин.
Форми впливу на суспільні відносини юридичних норм і особливості їхнього застосування залежать від предмета і завдань правового регулювання. Для адміністративно-правового регулювання характерне застосування розпорядження до здійснення дій, рішення, заохочення до дії і заборони (як окремо, так і в сполученні).
Однак «частка участі» зазначених норм в адміністративно-правовому регулюванні неоднакова. Саме широке застосування має розпорядження. Це обумовлюється тим, що здійснення управління як організуючої цілеспрямованої діяльності немислимо без уладного встановлення належної поведінки, без розпорядження до дії, що виходить від суб'єкта управління до об'єкта управління, від керуючого до керованого. Часто використовуються дозвіл і заохочення до дії, оскільки управління носить творчий характер і припускає ініціативу керованих. Що стосується заборони, то він має порівняно меншу сферу дії.
Особливо важливе значення для формування адміністративно-правових норм має положення, сформульоване ст.19 Конституції: ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Тобто держава мусить бути гарантом не лише належної реалізації передбачених Конституцією і законами прав і свобод людини та громадянина, а й неприпустимості не передбачених Конституцією і законами втручання у життя і діяльність особи та примусового впливу на неї, тобто гарантом від беззаконня, самоуправства, зловживання та свавільних рішень органів державної влади й місцевого самоврядування, їх посадових осіб.
Структура адміністративно-правових норм
Адміністративно-правові норми, як і норми інших галузей права, має свою структуру. Структура — це внутрішня побудова норми, яка об'єктивно зумовлена потребами правового регулювання. Загально визнано, що норма повинна мати три елементи: гіпотезу, диспозицію, санкцію. Таку ж структуру має й адміністративно-правова норма (за винятком вже згаданих норм-дефініцій та норм-презумпцій).
Гіпотеза як частина адміністративно-правової норми містить вказівку на фактичні умови реалізації норми, тобто на ті суспільні відносини, на які вона покликана впливати і які у свою чергу породжують конкретні правові відносини. Отже, обставини, що передбачаються гіпотезою норми, є юридичними фактами, що породжують адміністративно-правові відносини. Наприклад, здійснення громадянином адміністративного правопорушення дає уповноваженим на те органам право притягнути винного до адміністративної відповідальності.
Характерним для більшості адміністративно-правових норм, які фіксують права й обов'язки, форми й методи діяльності органів державного управління й державних службовців, є те, що гіпотеза в них не формулюється. З цим не можна погодитися, оскільки необов'язково, щоб структура норми була тотожна структурі статті закону. Деякі адміністративно-правові норми мають загальну гіпотезу, але вона логічним аналізом завжди може бути знайдена.
Органи державного управління (їх посадові особи) повинні мати оперативну самостійність, тобто у межах закону й з урахуванням ситуації здійснювати свої повноваження шляхом вибору найбільш ефективних форм впливу на учасників управлінських відносин. Таку можливість надає їм невизначена гіпотеза. Подібного роду гіпотези характерні для адміністративно-правової норми.
Деякі автори звертають увагу ще на такі види гіпотез, які формулюються у адміністративно-правовій нормі — це абсолютно визначені гіпотези, за їх допомогою законодавець виключає можливість органу управління приймати те або інше рішення з урахуванням умов та особливостей місця й часу, пов'язуючи його єдиною умовою. Наприклад, громадянин досягши 16 років зобов’язаний одержати паспорт. Але більшість адміністративно-правових норм має відносно визначену гіпотезу, тобто містять елементи адміністративного розсуду (містить вказівки на можливість її застосування за розсудом правозастосовника). Існує ще один вид гіпотез – невизначені, вони зустрічаються досить рідко.
Залежно від складу адміністративно-правові гіпотези можуть бути прості або складні. Частіше зустрічається перший вид гіпотез.
Диспозиція — правило поведінки, що наказується нормою. Диспозиція в адміністративно-правових нормах викладається переважно як права, правомочності чи дозволу у виді розпоряджень, обов'язків, а також заборони й обмежень. Диспозиції, у яких формулюються одночасно і права й обов'язки, у нормах адміністративного права зустрічаються відносно рідко. Незалежно від того, яким образом сформульована диспозиція, вона завжди припускає нерозривність, взаємозв'язок прав і обов'язків, завжди вказує на те, як повинні (чи можуть) поводитися суб'єкти.
Характерна ознака адміністративно-правової диспозиції це імперативність, оскільки правило поведінки не може бути змінено за згодою учасників управлінських відносин. Значна частина диспозицій має посилковий характер, тобто для детальнішого роз'яснення правила поведінки треба звернутися до іншого правового акту. Таким чином формулюються диспозиції норм-зобов'язань і норм-заборон. Так, ст.1б81 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачає, що виконання робіт, надання послуг громадянам-споживачам, що не відповідають вимогам стандартів, норм і правил, тягне відповідну відповідальність. Тому прийняття постанови про відповідальність правопорушника пов'язано з аналізом стандартів, вимог тощо.
Взагалі стандарти, вимоги та інші технічні нормативи часто формулюються як диспозиції адміністративно-правових норм, тому ці норми слід вважати «нормами з технічним змістом».
Існування норм такого виду обумовлено роллю, яку виконує державне управління, оскільки воно має забезпечити реалізацію загальнодержавних інтересів, з урахуванням галузевих, регіональних, міжгалузевих інтересів окремих організацій тощо.
В окремих випадках адміністративно-правова норма може мати й дозвільну диспозицію — коли законодавець дозволяє учасникам відносин домовитись щодо правила взаємної поведінки у сфері державного управління. Таким чином регулюються відносини при договорі на управлінські послуги.
Як правило, диспозиція адміністративно-правової норми у нормативних актах має абстрактну форму, хоч зустрічається й казуїстична форма, коли зміст диспозиції розкривається шляхом переліку дій, ознак та ін. (див., напр., ст. 173 Кодексу України про адміністративні правопорушення, в якій міститься перелік дій, що складає дрібне хуліганство).
Санкція, як елемент адміністративно-правової норми, встановлює наслідки її порушення. Кодекс України про адміністративні правопорушення в ст. 24 дає перелік таких санкцій: попередження, штраф, сплатне вилучення предмету, який став знаряддям вчинення або був посереднім об'єктом адміністративного проступку; позбавлення спеціального права, наданого даному громадянину; виправні роботи; адміністративний арешт. Але визнання юридичної особи суб'єктом адміністративного проступку обумовило появу нових видів санкцій — обмеження, або тимчасова заборона певного виду діяльності тощо.
Адміністративний штраф, що накладається на юридичних осіб, впливає на наслідки їх економічної діяльності, але за своєю природою він є правовим, і якщо застосовується до правопорушника органом державного управління, то є адміністративно-правовим. Цивільно-правовий штраф має компенсаційний характер (компенсувати заподіяний збиток), в той же час штраф, як адміністративно-правова санкція, застосовується з метою покарання, тобто має каральний характер.
Для втілення норм адміністративного права в життя необхідно забезпечити безумовну відповідність поведінки суб'єктів адміністративного права (тобто, майбутніх учасників державно-управлінських відносин) вимогам правової норми. Тому правомірні дії суб'єктів, що відповідають приписам норм адміністративного права й полягають в здобутті, використанні прав, виконанні чи дотриманні юридичних обов'язків у сфері державного управління, визначають реалізацію цих норм.
В адміністративно-правовій теорії стверджується, що реалізація таких норм здійснюється у чотирьох формах: використання, виконання, дотримання, застосування. Вважається, що використання — це така форма реалізації, яка полягає в активній поведінці учасників сфери державного управління, що здійснюється ними за їх власним бажанням. Виконання — полягає в активних діях, відносинах суб'єктів, але здійснюються незалежно (а інколи й всупереч) від їх власного бажання. Реалізація норм в формі дотримання полягає у пасивній поведінці суб'єктів (теж незалежно від бажання цих суб'єктів).
Але в теорії права остання форма — застосування норми — відокремлюється від інших форм реалізації норм, оскільки вважається, що застосування — це організаційно-правова діяльність компетентних державних органів, уповноважених на це громадськими об'єднаннями або їх посадовими особами. Таке застосування полягає у встановленні піднормативних формально-обов'язкових індивідуальних правил поведінки персоніфікованих суб'єктів з метою створення умов, необхідних для реалізації ними певних норм. Ця позиція має рацію: застосування, на відміну від використання, виконання, дотримання є державно-владною діяльністю, яка не може бути пов'язана з бажанням (чи з його відсутністю) уповноваженого суб'єкта, а має здійснюватися з появою певних умов, обставин.
Окремі автори вважають, що правозастосування є конкретизацією правової норми. Але конкретизація — це функція нормотворця. Ніхто, крім тієї особи, яка створила норму, не може її конкретизувати. Головне завдання застосування адміністративно-правової норми полягає саме у втіленні її приписів щодо суб'єктів управлінських відносин залежно від характеру життєвої ситуації. Умовою цього є абстрактний характер норми й конкретність кожної життєвої ситуації, до якої потрапляють учасники таких відносин.
Держава доручає уповноваженому органу право оцінки ситуацій й порівняння її з умовами, передбаченими в гіпотезі норми й при їх співпадінні — довести до суб'єкта, що перебуває в сфері державного управління, припис щодо його оптимально-обов'язкової поведінки в конкретній життєвій ситуації за допомогою встановлення (зміни, скасування) його прав чи обов'язків. Цим приписом є акт застосування.
Акт застосування норми адміністративного права — це правило поведінки індивідуального характеру, але не всі індивідуальні акти е правозастосувальними. Серед індивідуальних актів правозастосувальні займають особливе місце: вони встановлюють, змінюють, скасовують права й обов'язки конкретних суб'єктів у конкретній життєвій ситуації. Тому службовим призначенням діяльності щодо застосування адміністративно-правових норм є також організація управлінських відносин. Це тягне за собою цілу низку специфічних рис цієї діяльності.
По-перше, діяльність щодо застосування адміністративно-правових норм виконують всі без винятку державні органи, органи регіонального та місцевого самоврядування, громадські об'єднання, які мають державно-владні повноваження (або їх посадові особи). Але якщо для органів державної виконавчої влади застосування норм адміністративного права є основною частиною їх правозастосувальної діяльності, то для інших суб'єктів воно є додатковою до діяльності, пов'язаної із застосуванням норм інших галузей права (кримінального, цивільного тощо) — вони застосовують норми адміністративного права переважно для регулювання внутрішньо-організаційних відносин.
По-друге, застосування норм адміністративного права – це, насамперед, застосування її диспозиції. Диспозиція може застосовуватися всіма суб'єктами правозастосування, тоді як санкція адміністративно-правової норми тільки уповноваженими органами державного управління (в окремих випадках — судом, або іншими уповноваженими на це суб'єктами).
По-третє, правозастосування становить юридичне значущу державно-управлінську діяльність тільки тоді, якщо воно відбувається на підставі правових норм і в порядку, передбаченому юридичними нормами.
Застосування адміністративно-правової норми, незалежно від ініціатора цього застосування, є завжди організаційно-правовою діяльністю державних структур, яка досить часто пов'язана з втручанням у сферу прав та інтересів громадян й інших учасників управлінських відносин. Це вимагає, щоб така діяльність здійснювалася на законній підставі й в порядку, який регламентований адміністративно-процесуальними нормами.
Цим нормам властиві дві основні ознаки: по-перше, вони регулюють відносини, що виникають в сфері державного управління (незалежно від того, хто є обов'язковою стороною цих відносин); по-друге, вони регулюють не всі державно-управлінські відносини, а лише ті, які виникають у зв'язку з необхідністю розв'язати конкретну життєву ситуацію, тобто вирішити конкретну справу.
Таким чином, адміністративно-процесуальна норма — це встановлене державою правило поведінки, яке закріплює порядок використання прав або виконання обов'язків, передбачених у матеріальних нормах окремих галузей права у конкретній життєвій ситуації в сфері державного управління.
У сучасній адміністративно-правовій літературі, на жаль, мало уваги приділяється вивченню процесу застосування правових норм. Цей процес складається з окремих стадій, кожна з яких вміщує кілька пов'язаних дій, спрямованих на вирішення часткового завдання правозастосування. Діяльність уповноваженого органу щодо застосування норми адміністративного права починається з встановлення фактичних обставин ситуації, що потребує свого вирішення за допомогою правозастосувального акту.
Встановлення фактичних обставин адміністративної справи здійснюється за допомогою доказів. Докази — це фактичні дані, на підставі яких у встановленому законом порядку уповноважена особа (орган) встановлює об'єктивну істину в ситуації, котра потребує застосування адміністративно-правової норми. Ці дані містяться у різноманітних джерелах: письмових документах, поясненнях свідків, актах експертиз тощо. Службова мета доказування — забезпечення прийняття його на основі всебічного й об'єктивного знання обставин справи.
До основних стадій застосування адміністративно-правових норм належать стадії прийняття рішення у справі та оформлення його в акті застосування. Якщо проблемам прийняття рішення у сфері державного управління присвячено в літературі чимало уваги, то значно менше місця відведено характеристиці акту застосування. Проте він виконує важливі функції у сфері державного управління.
По-перше, слід зазначити функцію реалізації конкретних завдань державного управління. Акт застосування забезпечує прогнозування, планування, контроль, координацію та інші призначення державного управління.
По-друге, це функція реалізації норм адміністративного права. За допомогою акту застосування здійснюється перехід державної управлінської волі від абстрактного до конкретного волевиявлення щодо інтересів учасників суспільних відносин.
По-третє, це функція реалізації неправових соціальних норм, оскільки при правозастосуванні реалізуються звичаї та інші соціальні норми.
Дія адміністративно-правової норми в часі
Питання про дію правової норми в часі має дуже велике практичне значення. Від його правильного рішення досить часто залежить, який закон – новий чи старий – буде застосовуватися до конкретних відносин, як будуть здійснюватися його розпорядження.
Щоб визначити тимчасові рамки дії норми, потрібно з'ясувати, коли вона почала діяти і коли її дія припинилося. А для рішення питання про вступ норми в силу варто знати дві обставини: 1) дату її вступу в силу; 2) межі її дії після вступу в силу.
За загальним правилом, закон, а виходить, і норма, що міститься в ньому, набирає сили через 10 днів після офіційного опублікування, якщо законодавець не установить інший термін. Нерідко в постанові про вступ закону в силу обмовляється різний час початку дії різних норм (статей, пунктів), що містяться в одному законі.
Норми, що містяться в актах Президента й Уряду України, набирають сили після закінчення семи днів після опублікування, якщо в акті не встановлений інший термін.
Нормативні акти міністерств і відомств, що торкаються права, волі і законні інтереси громадян чи такі, що носять міжвідомчий характер, що пройшли державну реєстрацію в Міністерстві юстиції України, підлягають офіційному опублікуванню, якщо інше не передбачено законодавством. Вони набирають сили з дня опублікування чи з зазначеної в акті дати після дня опублікування (а акти, що розширюють права, і раніше).
Акти інших органів виконавчої влади, за загальним правилом, набирають сили негайно, якщо не названий інший термін.
Виходить, норма адміністративного права починає діяти на основі загального правила (через 10, 7 днів після опублікування, негайно) чи зі спеціально названого терміну.
Як зважується питання про межі дії нової норми? Можна розрізняти три варіанти меж дії:
• перспективне — на факти, відносини, що виникли після вступу її в силу (наприклад, норма, що підсилює покарання);
• негайне — на знову виниклі і раніше виниклі правовідносини, але з дати вступу її в силу;
• с зворотною силою — на знову виниклі відносини і на правовідносини, що виникли до її вступу в силу, але з більш ранньої дати (наприклад, норма, що усуває, пом'якшує відповідальність).
А коли припиняється дія норми? Тут теж потрібно знати дату її скасування і також те, цілком вона припинила чи дію ні. Іншими словами, установивши дату скасування, слід ще уточнити, цілком чи частково вона перестала діяти.
Норма може бути скасована прямо, у цих випадках чітко визначається дата, коли вона перестає діяти. Під непрямим скасуванням розуміється прийняття нової норми, що означає припинення дії старої норми з дня вступу в силу нової. Можливий і такий варіант: норма була терміновою, тобто заздалегідь було встановлене час її дії, після закінчення якого вона втрачає силу.
Можливі три варіанти встановлення меж припинення дії старої норми. Вона: 1) переживає себе, якщо продовжує регулювати відносини, що виникли на її основі, і після дати вступу в силу нової; 2) негайно з дати втрати нею сили припиняє дія на усі відносини, що раніше регулювала; 3) достроково припиняє дія на правовідносини, що раніш регулювалися нею, а згодом стали регулюватися новою нормою зі зворотною силою.
При такім розумінні зворотна сила норми — це її ревізійна сила, що припускає перегляд (ревізію) урегульованих відповідно до норми прав, що діяла раніше, і обов'язків. Норма зворотної дії зобов'язує переглянути правозастосовні акти про розмір виплат, накладенні адміністративного стягнення, визнанні права власності і т.д. Коли мова йде про виплати, зворотна сила означає перерахунок за минулий час. Якщо ж акт про розмір виплат (пенсій, зарплати, стипендій і т.д.) змінює їх лише з дня вступу в силу нової норми, — це її негайна дія.
Як приклади того, як стара норма переживає себе можна назвати збереження колишнього розміру заробітної плати після вступу в силу нової норми, що зменшила посадовий оклад, застосування вже після скасування старої норми з більш м'якою санкцією за правопорушення, зроблене до вступу в силу нової норми.
Співвідношення меж дії за часом старої і нової норм схематично може бути виражене так:
Нова норма Стара норма
• перспективна дія
• негайна дія
• зворотна дія • переживання
• негайне припинення дії
• дострокове припинення дії
Основним принципом дії будь-якої норми в часі є негайна дія. Якщо норма погіршує правове положення громадян ( посилює чи встановлює нову відповідальність, збільшує вік, стаж для одержання права і т.д.), вона повинна мати перспективну дію, а стара повинна переживати себе. І, навпаки, нормі, сприятливої для громадян, на яких вона поширюється, може бути додана зворотна сила.
Стосовно до норм про відповідальність це питання вирішене ст. 58 Конституції: “Закони та інші нормативно-правові акти не мають
зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або
скасовують відповідальність особи”.
Усі три види дії норми в часі названі в ст. 8 КпАП України:
Особа, яка вчинила адміністративне правопорушення, підлягає
відповідальності на підставі закону, що діє під час і за місцем
вчинення правопорушення.
Закони, які пом'якшують або скасовують відповідальність за
адміністративні правопорушення, мають зворотну силу, тобто
поширюються і на правопорушення, вчинені до видання цих законів.
Закони, які встановлюють або посилюють відповідальність за
адміністративні правопорушення, зворотної сили не мають.
Провадження в справах про адміністративні правопорушення
ведеться на підставі закону, що діє під час і за місцем розгляду
справи про правопорушення.
А у всіх інших випадках варто керуватися таким принципом: негайна дія норми — це загальне правило, а допущення переживання старої норми, додання зворотної сили нової повинне бути спеціально обговорено компетентним органом.
Джерела адміністративно-правових норм
У юридичній літературі під джерелом адміністративного права розуміють зовнішню форму вираження його норм. Відомо, що по своєму змісті адміністративно-правова норма відрізняється від норм інших галузей права тим, що регулює відносини управлінського характеру. Нормами адміністративного права визначаються границі належного поводження органів виконавчої влади, їхніх службовців, громадян, а також громадських організацій (їхніх органів) у сфері виконавчо-розпорядницької діяльності держави. За допомогою адміністративно-правових норм органи управління, державні службовці, громадяни, громадські організації наділяються визначеними повноваженнями. У цих нормах установлюються також гарантії реалізації прав і дотримання обов'язків. Отже, завдяки дії адміністративно-правових норм створюється визначений правовий режим управлінської діяльності.
Адміністративно-правові норми містяться безпосередньо в Конституції України, законодавчих актах, нормативних наказах, постановах уряду, інших нормативних актах державних органів, рішеннях місцевих рад. До джерел адміністративного права відносяться не тільки самі нормативні акти державних органів, але і затверджені цими актами кодекси, статути, правила і т.п., що регулюють управлінську діяльність.
Таким чином, джерело адміністративного права – це акт правотворчості органів державної влади, органів виконавчої влади, що складається з адміністративно-правових норм чи навіть одного правила поведінки, що регулює виконавчо-розпорядницьку діяльність. Якщо акт охоплює поряд з нормами адміністративного права норми інших галузей права (фінансового, цивільного й ін.), то для адміністративного права він буде джерелом лише в частині, що як би наповнена адміністративно-правовим змістом.
Кожне джерело адміністративного права відрізняється від інших своїми особливостями, обумовленими цільовою спрямованістю і змістом норм, що його складають, їх юридичною чинністю, масштабом функціонування (дії). Джерело може бути загальної і локальної дії, обов'язковим до виконання всіма органами управління й об'єктами, незалежно від підпорядкування, чи лише тільки підприємствами, установами, посадовими особами, підвідомчими органу, що видав акт. До системи джерел адміністративного права відносяться нормативні акти, що діють у межах України, а також такі, що регулюють роботу українських установ за кордоном. Можуть існувати джерела, що діють у межах області, міста, району і т.п.
Специфіка джерел адміністративного права визначається також їхньою супідрядністю, що у свою чергу відображає дію принципу централізму. Складовою частиною останнього є положення про обов'язковість рішень вищих органів для нижчестоящих. Супідрядність джерел виражається в наступному:
а) усі вони ґрунтуються на нормах Конституції і законах України, що мають вищу юридичну чинність;
б) джерела – нормативні акти органів виконавчої влади всіх ланок служать юридичною базою для джерел – нормативних актів, що приймаються нижчими органами виконавчої влади;
в) джерела — нормативні акти вищих органів виконавчої влади характеризуються великим масштабом дії, чим аналогічні акти нижчих органів;
г) джерела — нормативні акти галузевого (відомчого) характеру базуються на джерелах загального характеру.
З огляду на розмаїтість джерел адміністративного права, їх доцільно розділити на такі види.
1. Конституція України (Основний Закон).
2. Законодавчі акти України:
закони України (наприклад, Закон від 23 березня 1996 р. «Про освіту» і ін.);
кодекси, положення, статути й інші кодифіковані акти управлінського характеру (наприклад, КпАП і ін.).
3. Постанови Верховної Ради України, що містять адміністративно-правові норми організаційно-правового характеру (наприклад, затверджене постановою Верховної Ради України Положення про паспорт громадянина України).
4. Укази і розпорядження Президента України (наприклад, затверджене Указом Президента України Положення про Міністерство юстиції України).
5. Нормативні акти органів виконавчої влади України: нормативні постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України;
положення, статути, правила, інструкції, інші акти, затверджені Кабінетом Міністрів України (наприклад, Положення про порядок легалізації об'єднань громадян);
нормативні накази міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади.
6. Нормативні накази керівників державних підприємств, установ і організацій.
7. Нормативні акти місцевих рад, їхніх виконавчих органів (наприклад, рішення, що встановлюють правила, за порушення яких передбачена адміністративна відповідальність).
8. Розпорядження місцевих державних адміністрацій (їхніх голів).
9. Міжурядові угоди України з іншими державами і міжнародно-правові акти, ратифіковані і визнані нашою державою.
10. Акти Конституційного Суду України та органів правосуддя (наприклад, рішення про відповідність Конституції України постанови Кабінету Міністрів «Про затвердження переліку платних послуг, що надаються в установах охорони здоров'я і вищих медичних навчальних закладах»).
Акти правосуддя всі частіше стають джерелами адміністративного права.
Відомо, що нормативними є не тільки ті акти, що містять нову норму права, але і ті, котрі скасовують, змінюють стару.
Акти правосуддя можуть двома способами впливати на систему норм. По-перше, визнаючи незаконними чи неконституційними діючі норми, і тим самим прямо чи побічно скасовуючи, змінюючи їх. По-друге, у тих випадках, коли законом установлено, що рішення визначених судів є обов'язковими для судів тієї ж чи нижчої інстанції.
В Україні акти правосуддя не вважаються правовими прецедентами. І існуючі суди здійснюють нормотвочість шляхом визнання діючих норм невідповідними нормам, що мають більш високу юридичну чинність. Існують два види актів правосуддя як джерел права. По-перше, акти судів загальної компетенції (у тому числі і військових) і господарських судів, що можуть визнати не відповідні закону чи рішенням вищих органів підзаконні акти аж до постанов Уряду України. Другий вид актів правосуддя, що визнані джерелами адміністративного права, — постанови Конституційного Суду України. Конституційному Суду України надані повноваження з дозволу справ про відповідність Конституції України інших законів, указів Президента, актів Уряду України і ряду інших актів, названих у ст. 147 Конституції. Акти, їхні окремі положення, визнані неконституційними, втрачають силу. Конституційний Суд України прийняв ряд постанов, якими визнав невідповідними Конституції України, законам багато адміністративно-правових норм, що містять обмеження, пов'язані з реєстраційним обліком (пропискою) громадян, що регулюють застосування примусових заходів (затримки, конфіскації), що закріплюють повноваження органів державної влади.
Особливе місце в системі джерел адміністративного права займають нормативні акти, що регулюють адміністративну відповідальність. Це — КпАП, законодавчі акти України. Ці акти спрямовані на охорону державного і суспільного порядку, державного і колективного майна, прав і воль громадян, установленого порядку управління, а також