Відкриття спадщини і закликання до спадщини недостатньо, щоб той чи інший потенційний спадкоємець став правонаступником прав та обов'язків померлого. Спадщина не переходить до спадкоємців автоматично, вони повинні її прийняти.
Прийняття спадщини - це засвідчення згоди спадко-ємця вступити у всі відношення спадкодавця, які скла-дають у сукупності спадщину; така згода повинна бути виражена встановленим законом способом.
Управління адміністративно-політичною сферою – одна з провідних галузей управління в Україні. Ця галузь охоплює багато аспектів життя суспільства і держави. Без оборони, національної безпеки, органів внутрішніх справ (правозахисних органів), органів юстиції неможливо уявити відносини людини і держави. Без регулювання зовнішньої політики неможливо здійснювати міжнародних відносин, підтримки та обміну досвідом. У цій курсовій роботі я розглянув: сферу політичного управління з точки зору адміністративного права, органи управління обороною, національної безпеки, закордонних справ, внутрішніх справ та юстиції України, посадові та службові особи, які працюють в органах управління, їх повноваження, права й обов'язки, а також адміністративну відповідальність за правопорушення, які вчиняють посадові і службові особи під час виконання ними своїх службових обов'язків. Важливість цієї теми не можливо переоцінити оскільки вона є однією з найважливіших тем в адміністративному праві; оскільки за допомогою цієї сфери здійснюється управління не лише в середині держави, а й за її межами (управління закордонними справами). ІІ. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ОСОБЛИВОСТІ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ В ОБЛАСТІ АДМІНІСТРАТИВНО-ПОЛІТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ.
В адміністративно-правовій теорії і практиці державного управління до сфери адміністративно-політичної діяльності відносяться такі галузі, як оборона, безпека, внутрішні справи, іноземні справи, юстиція. Органи управління (виконавчої влади) цими галузями є складовою частиною єдиної системи органів виконавчої влади й активно здійснюють функції держави. Особливе місце в цій системі займають оборона й органи, що здійснюють управління нею. Взаємовідносини в системі органів адміністративно-політичної сфери України засновані на сполученні централізації і децентралізації. Кожен нижчий орган по вертикалі підпорядковується вищому. При цьому централізоване управління діяльністю органів гармонічно доповнюється ініціативою й відповідальністю за виконання покладених завдань підпорядкованих йому органів. Для органів адміністративно-політичної сфери є характерним: – єдність мети діяльності – здійснення єдиної політики; – єдність завдань – ефективне використання всіх інструментів управління та контролю для забезпечення належної діяльності та обміну, захисту стабільності і безпеки держави; – єдність функцій – участь у розробці та реалізації політики, забезпечення дотримання законності в межах наділеної компетенції щодо захисту інтересів України.
Виникнення та зміст права приватної власності на будинок (квартиру) При розгляді питання виникнення права приватної власності на будинок (квартиру) необхідно зазначити, що основою забезпечення житлових потреб громадян є право приватної власності. Воно може виникати різними способами, серед яких найпоширенішими є будів ництво, купівля, отримання будинку в спадщину, придбання житлового будинку (квартири) за договорами міни, дарування, довічного утримання тощо. Придбання квартир може здійснюватися двома способами — за ринковими цінами та на аукціоні. Окремо слід зупинитися на особливостях моменту виникнення права власності на житло в процесі приватизації, оскільки можна припустити, що моментом виникнення права власності може бути: • подача заяви та всіх необхідних документів до органів; • прийняття рішення органом приватизації протягом одного місяця з дня подачі документів шляхом його реєстрації; • видача свідоцтва про право власності. Правильне визначення конкретного моменту виникнення у громадян права приватної власності на квартиру, особливо відчужену у держави на користь квартиронаймачів та їхніх спадкоємців, має важливе теоретичне і практичне значення. Договірно-правовими способами набуття права власності на житло є договори купівлі, обміну, міни, довічного утримання, дарування, внаслідок договору довічного утримання та спадкування. Одним з найпоширеніших способів отримання житла у власність є купівля. Тому слід визначити сторони договору, дати його правову характеристику, зупинившись на моменті переходу права власності на житло (оскільки саме з моментом виникнення права власності у покупця пов’язаний ризик випадкової загибелі майна, його втрати або пошкодження) і пов’язати його з порядком державної реєстрації права власності на житло, що здійснюється відповідно до Інструкції про порядок державної реєстрації права власності на об’єкти нерухомого майна, які перебувають у власності юридичних і фізичних осіб (затверджена наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України № 121 від 09 червня 1998 р.). При визначенні договору міни слід вказати, що це угода, за якою кожна зі сторін зобов’язується передати іншій стороні у власність певне майно і прийняти від неї інше майно. Але Цивільний кодекс не містить обмежень щодо кількості та вартості житла, яке можна обмінювати на інше майно. Таким чином, житло можна обміняти на інше житло (будинок, квартиру в багатоповерховому будинку) або на інші речі, товар. Слід визнати, що саме цими особливостями відрізняється договір міни житла, визначений Цивільним кодексом, від договору обміну житла, правове регулювання якого здійснюється Житловим кодексом та правилами обміну житла в державному житловому фонді. Предметом договору довірчого утримання може бути тільки житло, що відчужується, матеріальне забезпечення, що надається відчужувачу і виражається в натурі у вигляді іншого житла, харчування, догляду, необхідної допомоги, які в договорі мають бути конкретизовані: кількість, якість, вартість, вид, форма тощо матеріального забезпечення. Необхідно зазначити, що сторонами за договором довічного утримання є громадяни. Відчужувач має бути непрацездатним (за віком або станом здоров’я), який потребує певного догляду і матеріального забезпечення. Непрацездатними за віком вважаються особи, що досягли пенсійного віку: жінки 55 років і чоловіки 60 років. Непрацездатні за станом здоров’я мають підтвердити це медичними довідками. Набувачем може бути лише дієздатна фізична особа, яка може забезпечити належне матеріальне забезпечення відповідно до умов договору.
Інтенсивне впровадження сучасних інформаційних технологій в економіці, управлінні та особливо в кредитно-банківській діяльності обумовило виникнення нового класу злочинів - злочинів що вчиняються за допомогою комп`ютерних технологій або «комп`ютерних» злочинів. Сьогодні проблема боротьби з цією новою формою злочинності набуває актуальність у зв'язку з стрімким розвитком комп`ютерних технологій на основі використання глобальної інформаційної мережі Internet. Для того, щоб ця боротьба була максимально ефективною, безумовно, необхідні наукові дослідження цієї, ще нової для нашого суспільства, форми злочинності, її складових, виявлення закономірностей і тенденцій, а також глибоке вивчення організаційно-правових та інших можливих заходів щодо їх попередження і розслідування. Злочинність що вчиняються за допомогою комп`ютерних технологій стала однією з міжнародних проблем, що зумовлені створенням міжнародних інформаційних систем, таких, наприклад, як мережа "Інтернет", що об'єднує обчислювальні центри й системи більш як 70 країн і забезпечує обмін даними між різноманітними джерелами і користувачами, яких вже понад 23 мільйони. В розвинутих країнах цей вид злочинності завдає величезних збитків власникам і користувачам автоматизованих систем, змушує їх витрачати значні кошти на розробку і впровадження програмних, технічних та інших засобів захисту від несанкціонованого доступу до інформації, її перекручення чи знищення. У Сполучених Штатах Америки комп`ютерні шахрайства щорічно спричиняють збитки на суму біля 10 мільярдів доларів США. У Великобританії, де комп`ютерна злочинність за останні роки зросла у чотири рази, за оцінками Конфедерації британських промисловців, щорічні збитки досягли 5 мільярдів фунтів стерлінгів. Ризик стати потерпілим від таких злочинів став настільки реальним, що страхова агенція Ллойда у Лондоні вже проводить страхування від комп`ютерних злочинів. Такий тип страхування також введений у Німеччині [1]. За оцінками вітчизняних і зарубіжних фахівців, розв'язання проблем розслідування злочинів даного виду являє собою складне завдання для правоохоронних органів, як в нашій країні так і за кордоном. Так, наприклад, у Великобританії з 270 встановлених злочинів з використанням засобів комп'ютерної техніки за останні 5 років було розкрито тільки 6; у ФРН було виявлено 2777 випадків аналогічних злочинів, з них розкрито тільки 170, тоді як інші 2607 кримінальних справ було припинено за різними обставинами; у Франції зареєстрованих налічувалось 70 злочинів, а розкрито тільки 10 кримінальних справ; у США за цей же період правоохоронними органами було розкрито 200 злочинів, за якими до кримінальної відповідальності було притягнуто лише 6 чол. Наведені дані красномовно свідчать про рівень складності здійснення процесів розслідування злочинів категорії, що розглядається.
Ст. 13 Конституції України регламентує, що держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість. Вона також закріплює рівність перед законом усіх без винятку суб’єктів права власності. Право власності на землю гарантується відповідно до ст. 14 Конституції України. Визначальне значення ці положення мають, зокрема, і для суб’єктів земельних правовідносин. Земельне законодавство містить принцип забезпечення захисту прав юридичних і фізичних осіб на землю. Право на захист можна визначити як надану уповноваженій особі можливість застосування заходів правоохоронного характеру для відновлення її порушеного чи оспорюваного права. Захист суб’єктивного права на землю – захист правомочностей та інтересів власника земельної ділянки чи землекористувача. Згідно з Конституцією України права і свободи людини і громадянина захищаються виключно судом. Основний Закон кожному гарантує право на оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також посадових осіб, в тому й числі при порушенні земельних прав.
Суд призначає покарання в межах, встановлених статтею закону, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин, у точній відповідності з положеннями Загальної частини Виправно-трудового Кодексу. При призначенні покарання суд, керуючись правосвідомістю, враховує характер ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину, особу винного обставини справи, що пом'якшують і обтяжують відповідальність. 1. Призначення покарання - один з етапів застосування кримінального законодавства. Воно здійснюється судом (суддею) після того, як він згідно з п. 4 ст. 324 КПК України дійде висновку, що особа, яка вчинила злочин, підлягає покаранню . Призначення покарання полягає в обранні щодо особи, визнаної винною у вчиненні злочину (злочинів), конкретної міри покарання. Це означає, що суд (суддя) повинен визначити і вказати у вироку: а) яке основне покарання призначається особі, що вчинила злочин, а у відповідних випадках - який його розмір та інші показники (вид виправно-трудової установи, процент відрахування із заробітку тощо); б) чи призначається особі додаткове покарання, а якщо призначається, то який його вид, а у відповідних випадках - розмір; в) якщо мають місце обставини, зазначені в статтях 42, 43, яке покарання остаточно призначається особі, котра і вчинила кілька злочинів. 2. При призначенні покарання суд (суддя) повинен керуватися лише законом та власною правосвідомістю. Закон (ст. 39) встановлює такі загальні начала призначення покарання : а) суд призначає покарання в межах, встановлених статтею закону, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин; б) суд призначає покарання у точній відповідності з положеннями Загальної частини Кримінального кодексу; в)при призначенні покарання суд, керуючись правосвідомістю, враховує характер і ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину, особу винного і обставини справи, що пом'якшують і обтяжують відповідальність.
Своєрідною верхівкою системи виконавчої влади б уряд — звичай¬но один з вищих органів держави, компетенція якого лише умовно може бути зведена до виконання законів, здійснення завдань у сфері уп¬равління. Уряду належить виконавча політична влада, яка за своєю сут¬тю є чи не найважливішою владою в державі. У президентських республіках систему виконавчої влади очолює президент, який сприймається як її уособлення і безпосередній носій цієї влади. У США взагалі не виокремлюють поняття уряду, а використову¬ють для відповідних цілей терміни «виконавча влада» або «президент¬ська адміністрація». У країнах з парламентарними формами правління, а також у ба¬гатьох республіках із змішаною формою правління глава держави не вхо¬дить до системи виконавчої влади. Природа його повноважень зумовлена саме статусом глави держави. З іншого боку, компетенція такого глави держави включає і певні повноваження у сфері виконавчої влади, хоча більшість з них він може реалізувати тільки через уряд або з його санкції. В окремих країнах із змішаною формою правління, зокрема у Франції і Росії, положення глави держави щодо системи виконавчої вла¬ди має значні особливості. Взаємовідносини президента, уряду і його гла¬ви в цих країнах прийнято визначати як дуалізм виконавчої влади.
1. Основні риси організації виконавчої політичної влади в окремих зарубіжних країнах Характерною рисою організації виконавчої політичної влади в Данії, Ісландії і Норвегії є наявність поряд з урядами так званих держав¬них рад. Ці ради є спеціальними урядовими колегіями, які працюють з участю глави держави і під його формальним головуванням. Вони висту¬пають здебільшого як урочиста форма існування самого уряду. Аналізуючи природу органів виконавчої влади і насамперед уряду, слід звернути увагу на питання їх формування. У розвинутих країнах за¬лежно від форми правління уряди створюються по-різному. У країнах із змішаною республіканською формою, а також з парла-ментарними формами правління застосовується так званий парламентський спосіб утворення уряду. Суть його полягає в тому, що представницький ор¬ган безпосередньо здійснює ті чи інші відповідні процедури. У такій країні, як Швейцарія, цей спосіб формування уряду набув зовні майже абсолютної форми. Члени уряду (союзної ради) обираються на строк повноважень ниж¬ньої палати парламенту на спільному засіданні обох палат. Склад уряду по¬новлюється повністю після закінчення строку легіслатури нижньої палати. Усі вакансії, що відкриваються у складі уряду протягом відповідних чо¬тирьох років, заміщуються парламентом лише на той строк, який залишив¬ся до кінця повноважень даного уряду. Характерно, що від одного і того ж кантону може бути обраний лише один член уряду. За деякими винятками конституції ігнорують необхідність уточ¬нення питання про правосуб'єктність при формуванні уряду і, зокрема, призначенні його глави. До винятків слід віднести Конституцію Греції, де у ст. 37 сказано, що «прем'єр-міністром призначається керівник партії, яка має абсолютну більшість місць у палаті депутатів». Близьке за змістом положення містить Конституція Болгарії: «Президент після кон¬сультацій з парламентськими групами пропонує сформувати уряд канди¬дату, якого рекомендувала найбільша за чисельністю парламентська гру¬па» (ст. 99). Подібні положення можна знайти в конституціях Македонії, Молдови, Португалії, Румунії, Словенії та Югославії. Фактично ж завжди право на висунення кандидатури на посаду прем'єр-міністра і на утворен-ня уряду отримує політична партія або коаліція партій, які за результа¬тами виборів мають більшість місць у парламенті (нижній палаті). Конституції, прийняті в країнах із змішаною республіканською і парламентарними формами правління, фіксують загальні процедури фор¬мування уряду, засновані на спільних діях парламенту і глави держави, хоча характер і послідовність їхніх дій мають свої відмінності. Тривалий час загальноприйнятою була процедура формування уря¬ду, що склалася у Великобританії, а потім поширилась у багатьох інших країнах. Згідно з цією процедурою, глава держави призначає прем'єр-міністра і за пропозицією останнього — інших членів уряду. Парламент у цьому прямої участі не бере. Вважається, що уряд має підтримку ниж¬ньої палати доти, доки вона не проголосує проти його пропозиції з прин¬ципово важливого питання або прямо не висловить йому недовіру. І хоча теоретично прем'єр-міністр і очолюваний ним уряд можуть існувати і діяти проти волі палати, практично ж їхні дії у такому випадку будуть швидко паралізовані через парламентську обструкцію.
У кожній державі центральним правовим інститутом є інститут власності. Його регламентація визначає характер регулювання інших інститутів цивільного права. Серед численних нормативних актів в Україні щодо питань власності важливе місце займають Закон України "Про власність" від 7 лютого 1991 р. та Цивільний кодекс України (розділ 11). Радикальні економічні й політичні перетворення в суверенній і незалежній Україні мають на меті побудувати нову модель господарської системи. Її фундамент складають різноманітні форми власності відповідних суб'єктів, їх рівноправність і змагальність. Надзвичайно важливим елементом нового господарського механізму є ринок, який повинен перетворитися в поєднанні з державним регулюванням в активний інструмент, що сприяв би ефективній діяльності учасників суспільного виробництва. Серед основоположних нормативних актів, які складатимуть основу нової господарської системи, вирішальне значення належить цивільно-правовим законам, що передбачають нову систему видів і форм власності. яка відображає плюралізм відносин власності.
Сучасний світ неможливо уявити без телекомунікацій, зокрема комп'ютерних мереж. Глобальна комп'ютерна мережа Іпternet поповнюється щоденно тисячами користувачів у всьому світі. Збільшення кількості суб'єктів зв'язку супроводжується, на жаль, поширенням протиправних дій, які завдають шкоди не лише користувачам, а й провайдерам комп'ютерної інформації, державним установам, навіть цілим державам. Комп'ютерна злочинність сучасного світу не знає кордонів. Віртуальні злочини є транснаціональними не лише через відсутність визначених державних кордонів у комп'ютерних мережах, а й через брак єдиної системи законодавства щодо кримінальної відповідальності суб'єктів таких злочинів. Проблематичною є й кваліфікація діянь комп'ютерних злочинців. Це зумовлено, насамперед, розбіжностями наукового та аутентичного тлумачення понять тих норм, що встановлюють відповідальність за комп'ютерні злочини. Зокрема такі труднощі виникають щодо тлумачення поняття предмета окремих комп'ютерних злочинів, до яких, насамперед, належить злочин "незаконне втручання в роботу електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), систем та комп'ютерних мереж", що призвело до перекручення або знищення комп'ютерної Інформації або носіїв такої інформації, відповідальність за який передбачено ст. 361 Кримінального кодексу (КК) України. Так, після набуття чинності КК України в 2001 р. фахівці висловили низку міркувань з приводу предмета комп'ютерних злочинів, передбачених ст. ст. 361-363 розділу XVI КК України. Деякі з них предмет злочину, передбаченого ст. 361 КК України, визначили так: " 1) автоматизовані електронно-обчислювальні машини (комп'ютери, АЕОМ); 2) їх системи; 3) комп'ютерні мережі"
Відповідальність за правильність обчислення, своєчасність сплати податків i зборів i додержання законів про оподаткування несуть платники податків i зборів відповідно до законів України. За порушення правильності обчислення та своєчасності сплати до бюджету податків, зборів й інших обов’язкових платежів законодавством передбачено фінансову, адміністративну та кримінальну відповідальність. Адміністративна відповідальність. Адміністративна відповідальність (штрафи), що застосовується податковими органами, має деякі особливості: підставою для її застосування є вчинення адміністративного правопорушення (ст. 9 Кодексу України про адміністративне правопорушення, далі — КпАП); адміністративні штрафи накладаються лише на фізичних осіб (громадян) — окремих платників податків, керівників i бухгалтерів платників податків — юридичних осіб, інших громадян, винних у порушенні податкового законодавства; розмір штрафу залежить від сукупності обставин, що пом’якшують або обтяжують відповідальність порушника (статті 34, 35), а також від його особи, ступеня вини, майнового стану (ст. 33). Закон України від 24.12.93 р. № 3813-XII «Про державну податкову службу в Україні» (із змінами i доповненнями) передбачає притягнення безпосередньо начальниками державних податкових інспекцій та їх заступниками до адміністративної відповідальності керівників й інших службових осіб підприємств, установ i організацій чи громадян, винних у порушенні законодавства про оподаткування або порушенні порядку зайняття підприємницькою діяльністю, чи таких, що не виконують законних вимог державних податкових інспекцій.
