Поняття конституції України та сучасна конституційна реформа
Слово "конституція " у сучасну мову прийшло з латинської — constitutio, що буквально можна перекласти як "устрій, установлення, утвер¬дження". У Стародавньому Римі конституціями називали окремі акти, що їх видавали імператори. Су¬часне розуміння слова "конституція" (конституція держави) бере свій початок із періоду зміни в Європі феодального ладу на буржуазний (XVII — XVIII ст.) і кінцево викристалізовується на початок XX ст. уже як сутність основного закону держави. Першими (писаними) конституціями довгий час вважали Конституцію США 1787 р., Конституції Франції та Польщі 1791 р. До останніх сьогодні, безперечно, можна віднести і Конституцію Пилипа Орлика 1710р. Наука конституційного права знає різні підходи (погляди представників різних правових шкіл) щодо визначення поняття конституції. Одним із найуніфікованіших вважають визначення, за яким "Консти¬туція — це Основний Закон держави, що об'єднує у собі групу норм із вищою юридичною силою, які закріплюють основи державного ладу, права, свободи та обов'язки особи і громадянина, систему та принципи організації державної влади, тери¬торіальної організації держави тощо". Одже, конституція — це закон, який встановлює форму держави, систему дер¬жавних органів, визначає порядок їх формування та діяль¬ності, основні права та обов'язки громадян. Інакше кажучи, конституція встановлює і закріплює устрій держави, саме за це її називають основним законом. Існує два різновиди конституцій: Конституція фактична — це реально існуючий суспільний устрій (конституційний лад), основу якого складають ті об'єктив¬ні відносини, які визначають найбільш суттєві економічні, соціальні та інші характеристики суспільства. Іншими словами, фактичну конституцію складають його економічна, політична та соціально-класова основи, які органічно взаємозв'язані між собою. Юридична конституція є офіційним визначенням фактичного порядку речей, вторинним, похідним від них засобом правового впорядкування реальних суспільних відносин. Фактична конституція існує незалежно від того, знайшла нона своє юридичне втілення чи ні. Це певний порядок державного устрою. Фактична і юридична конституції - цілком самостійні явища і ототожнювати їх не можна. У сучасних умовах співвідношення між фактичною і юридичною конституціями (її юридичним втіленням) набуло особливої ваги і значення, оскільки основи державного устрою зазнають радикальних змін. Фактична конституція часто випереджає юридичну консти¬туцію, яка стає гальмом розвитку основоположних суспільних відно¬син. Тому першочергове завдання конституційного будівництва — приведення юридичної конституції у відповідність з конституцією фактичною. В Україні до прийняття нової Конституції практично був великий розрив між фактичною і юридичною конституціями. Ті нові яви¬ща, що існували в економіці, політиці тощо, не були відбиті у конституції. Основне завдання правової держави - юридичну конституцію вчасно привести у відповідність з конституцією фактичною. Фіктивна конституція характерна для країн з авторитарними, а тим більше — з тоталітарними політичними режимами. У таких державах конституція — бутафорія, політична декларація, яка приховує дійсний стан речей (СРСР, соціалістичні країни і ін.). Також за формою конституції поділяються на писані і неписані. Писані конституції — це конституції, складені у вигляді єдиного документу (моноконституцінний акт). Моноконституційними акта¬ми були радянські конституції, нинішні конституції Німеччини, Іспанії, Мексики, інших держав. Неписані конституції - це конституції, складені з великої кількості парламентських законів, судових прецедентів, звичаїв (Ве¬ликобританія, Нова Зеландія). Наприклад, конституція Швеції скла¬дається із трьох актів — Форми правління 1974 року, Акту про престолонаслідування 1810 року і Акту про свободу друку 1974 року. Конституції першого виду нерідко називають кодифікованими, другого — некодифікованими. За способом змін, внесення поправок і доповнень Конститу¬ції також поділяються на дві групи — жорсткі та гнучкі. Жорсткими вважаються конституції, для зміни яких встанов¬лений більш складний порядок, ніж для звичайних парламентсь¬ких законів. "Жорсткість" - це якість, властивість писаних конституцій, що зумовлює формальні гарантії стабільності в конституційному регулюванні. Однак така якість не має абсолютного значення. Можливість змін конституції у першу чергу визначається соціально-економічними і політичними факторами. За формою політико-територіального устрою конституції поді¬ляються на унітарні і федеративні. В унітарній державі, на відміну від федерації, діє одна кон¬ституція. Це створює організаційно-передові передумови для по¬силення центральної влади на місцях на всій території країни. В окремих випадках до складу унітарних держав можуть входити одна або декілька територіальних одиниць, які користу¬ються особливим статусом автономних державних утворень. На відміну від унітарної держави, члени федерації (штати, кантони, землі, провінції, республіки) мають свою конституцію, законодавчі органи і т. д. Одночасно в рамках федерації діє загальна конституція для всієї федерації. По конституції федера¬ціями є США, ФРН, Росія, Швейцарія, Австрія, Канада, Мекси¬ка, Аргентина, Бразилія, Венесуела, Індія, Бірма, Малайзія, Ав¬стралійський Союз, Нігерія. Характерними ознаками конституції, які відрізняють її від інших нормативних актів, є такі: а) конституція — Основний Закон держави, тобто документ, який повинен виступати основою (фундаментом) національного законодавства. Кожна окрема конституційна норма закладає основу (ґрунт) для прийняття відповідних законів і підзаконних нормативно-правових актів; б) конституція — закон, що має вищу юри¬дичну силу, тобто всі інші нормативно-правові акти повинні відповідати положенням конституції. Жоден нормативно-правовий акт держави не може супере¬чити конституції. в) конституція — закон, що має підвищений ступінь стабільності. Останнє забезпечують як спеціальною процедурою внесення змін і доповнень до основного закону держави, відмінного від процедури внесення змін і доповнень до звичайних законів, так і створенням системи правової охорони конституції (система конституційного нагляду, система конституційного контролю), за якої унеможливлене співіснування в одному правовому полі конституції і правових актів, котрі їй суперечать.
1. Поняття Конституції України та сучасна конституційна реформа. 28 червня 1996 року в житті Українського народу й Ук¬раїнської держави сталася історична подія — в результаті тривалого, напруженого і багатогранного конституційного про¬цесу була прийнята нова Конституція України. Ця подія майже збіглася з п'ятиріччям незалежності Ук¬раїни та ознаменувала завершення важливого етапу у розвит¬ку нашого суспільства і держави, у становленні національної системи права, створенні правових основ дійсно суверенної і незалежної України. Нова Конституція враховує досягнення вітчизняної та світової конституційної наукової думки й практики консти¬туційного будівництва. Вона е втіленням національної ідеї і відображенням ментальності народу, доказом здатності ук¬раїнської нації як політичної й етнічної спільноти до держа¬вотворення і правотворчості; є програмою дальшого розвитку України у політичному, економічному, соціальному, культур¬ному відношеннях і документом для входження України до європейського й світового співтовариства як рівноправного і повноправного суб'єкта. Нова Конституція України є якісно новим політичним і правовим актом за змістом та формою. Вона охопила своїм регулюванням значно ширше коло суспільних відносин порівняно з попередньою Конституцією в політичній, економічній, соціальній, культурній та інших сфе¬рах, закріпила якісно новий статус особи — людини і грома¬дянина, держави й суспільства, органів державної влади і місцевого самоврядування. Нова Конституція є Основним Законом і актом вищої юридичної сили, що обумовлює прийняття законів та інших нормативно-правових актів на основі Конституції і у повній відповідності з нею. Разом з тим норми цієї Конституції є нормами прямої дії. Тобто громадянам гарантується можливість звернення до суду для захисту своїх конституційних прав і свобод безпосередньо, на підставі Конституції. Нині головним завданням усіх органів державної влади й місцевого самоврядування, всього суспільства в цілому і кож¬ної людини, кожного громадянина є забезпечення найшвидшо¬го, найповнішого і найточнішого приведення Конституції в дію, її реалізації, виконання. Конституція має сприяти насамперед забезпеченню прав і свобод людини та гідних умов її життя, зміцненню громадян¬ської злагоди на землі України, розвитку і зміцненню демок¬ратичної, соціальної, правової держави та вирішенню корінних питань розвитку і функціонування суспільства й держави. У преам¬булі до Конституції зазначено, що Верховна Рада України від імені Українського народу — громадян України усіх на¬ціональностей, прагнучи забезпечити права і свободи людини, громадянську злагоду в суспільстві, побудову правової Держави, приймає цю Конституцію — Основний Закон України. ( конституція України складається з таких розділів: І. Загальні засади. II. Права, свободи та обов'язки людини і громадянина. ІІІ. Вибори. Референдум. IV. Верховна Рада України. V. Президент України. VI. Кабінет Міністрів Україні. Інші органи виконавчої влади. VII. Прокуратура. VIII; Правосуддя. IX. Територіальний устрій України. X. Автономна Республіка Крим. XI. Місцеве самоврядування. XII. Конституційний Суд України. ХІІІ. Внесення змін до Конституції України. XIV. Прикінцеві положення. XV. Перехідні положення.) Прийняття 28 червня 1996 року Основного Зако¬ну України — Конституції — не тільки завершило складний п'ятирічний конституційний процес в Україні, а й стало для українського народу подією доленосного значення. Українська держава, за незалежність якої століттями боролися мільйони українських патріотів і котра відродилася наприкінці ХХ-го століття як результат реалізації українською нацією свого незаперечного права на самовизна-чення, отримала цивілізоване уконституювання, яке відповідає правовим традиціям демократичного світу. Україна та її народ отримали довгостроковий правовий фундамент для динамічного цивілізованого розвитку в умовах соціального миру та громадянського спокою. Основний Закон для України — це гарантія її незалеж¬ності, знаряддя справді реформаторської розбудови держави. Перед Україною розкриваються широкі обрії для суспільного поступу. Отже, конституція — юридична база чинного законодавства. Їй підпо¬рядковані закони, інші нормативно-правові акти, які приймають¬ся у державі. Правова охорона конституції є неодмінною умовою забезпе¬чення її верховенства і стабільності, високоефективності дії її положень у всіх сферах життєдіяльності держави. Належний рівень правової охорони конституції - необхідний атрибут правової держави, яка є найважливішим чинником по¬будови громадянського суспільства. Але як основний політико-правовий акт Конституція не тільки набула значення основного юридичного джерела по¬точного законотворення і окреслила контури цивілізованої соціальної, правової держави, а й закріпила у своїх нормах такі демократичні цінності і принципи, які ще необхідно буде запроваджувати у практику національного законотворен¬ня і законозастосування . Тобто вона становить фундамент не лише сучасних, а й майбутніх якісних перетворень у сус¬пільних відносинах, основу формування демократичної пра¬вової системи українського громадянського суспільства, роз¬витку і зміцнення соціальної, правової держави, її системи законодавства. І, безперечно, справедливе твердження депутата О.О.Мороза про те, що Консти¬туція України «...є своєрідним політико-юридичним дорогов¬казом або компасом суспільних перетворень в Україні» . Отже, можна зробити висновок, що загальні базові позиції держав¬ної стратегії переходу України від адміністративно-команд¬ної системи владарювання, господарювання та управління до демократії як загального принципу організації і функціо¬нування суспільного життя, а не лише як певної системи політичних прав, контури національної державності визна¬чені на вищому державному рівні, рівні Верховної Ради Ук¬раїни, Президента України, закріплені в Основному Законі України — Конституції. Тому важко погодитися з висновком, що «і сьогодні, як і раніше, політика реформ, їх стратегія і тактика залишаються невизначеними. Ми так і не маємо за¬гальнонаціональної відповіді на питання: куди йдемо?» . Справді, потреби реальних соціально-економічних про¬цесів, діалектика їх динаміки, зміни у взаємозв'язках з інши¬ми суспільними відносинами природно вимагають і будуть вимагати постійної певної корекції конкретних заходів щодо тактики реалізації стратегічного курсу розвитку України. Про¬те незмінною базовою позицією останнього має залишатися поступова трансформація адміністративно-розподільчих еко¬номічних, юридичних і управлінських відносин у такі, що, по-перше, передбачають відокремлення політичної влади від економіки, по-друге, органічно поєднують механізми і дер¬жавного регулювання, і ринкових саморегуляторів, і, по-третє, грунтуються на конституційних принципах верховенства пра¬ва, верховенства Конституції, верховенства закону. І якщо розроблення стратегії — це в першу чергу функція науки, то тактика — це функція політики. Щодо демократичності Конституції, то вона може бути зас¬відчена лише шляхом практичної реалізації її норм у життє¬діяльності суспільства, створення дієвої системи державних гарантій і захисту конституційних прав і свобод людини і гро¬мадянина, сприяння правовому прогресу українського сус¬пільства. Реалізація правових ідей, принципів і норм Консти¬туції України спрямована на демократичну трансформацію суспільства, перехід його від одержавленого стану до стану вільного, відкритого громадянського суспільства, якому відпо¬відатиме демократична, соціальна, правова держава. Узагаль¬нюючи свого часу практику правових держав, професор права, академік Б.А. Кістяківський писав: «Правова держава — це вища форма державного побуту, яку виробило людство як реальний факт». Для правової держави охорона і захист прав людини, забезпечення її свободи і меж в суспільстві, недопущення по¬рушення простору свободи, визначеного правовим законом, — це не просто її органічні політико-правові функції, це го-ловна мета, якій мають підкорятися всі її властивості, якості, характеристики. «Всесвітня історія, — стверджував Гегель, — являє собою рух розвитку принципу, змістом якого є свідомість свободи», тобто свідомість необхідності формування і розвитку вільної, незалежної, правової особистості. І сьогодні саме стан здійснення, охорони і захисту, в першу чергу, правовими засобами, прав і свобод людини є визначальним показником рівня гуманістичності, цивілізованості, культури українсько¬го суспільства та держави. Процес впровадження норм чинної Конституції вимагає саме якісного перетворення всієї системи суспільних відно¬син: економічних, соціальних, політичних тощо. І, безпе-речно, мова має йти про юридичні державно-владні відноси¬ни. Правова система і система органів публічної влади висту¬пають певними різнопорядковими зовнішніми контурами суспільства, демократичність яких визначає передумови сус¬пільного прогресу, всебічного розвитку людини. Правові і державно-владні відносини як різновиди суспіль¬них відносин взаємопов'язані між собою, проте їх не слід ототожнювати. Саме тому можна зробити попередній висно¬вок, що некоректно наголошувати на необхідності розроб¬лення і здійснення комплексної державно-правової реформи на тій підставі, що «Конституція України зумовила потребу реформування не лише законодавства, а й державних інсти-тутів» . По-перше, така реформа має різні суспільні об'єкти реформування — правові відносини і державно-владні відно¬сини. І, по-друге, не можна ототожнювати законодавство з правом. Не випадково перші концепції, розроблені в Україні, не за змістом, а за формою були концепціями саме правової реформи. Сьогоднішня невизначеність щодо об'єкта рефор-мування призводить до того, що державно-правову реформу або намагаються обмежити основними функціями держави і системою місцевого самоврядування в Україні, або навіть самі терміни «державно-правова реформа» і «правова рефор¬ма» вживають як синонімічні, а це вже шлях до суперечливих методологічних і теоретичних висновків . Демократична трансформація усіх сфер життєдіяльності українського суспільства справді потребує узгоджених зусиль всього суспільства — усіх громадян, громадських організацій, політичних партій і, передусім, ініціативної, творчої діяль¬ності органів державної (публічної) влади, держави, що виз¬начає необхідність її першочергового власного перетворен¬ня. Тобто мається на увазі перетворення успадкованих від СРСР політичних, зокрема державно-владних відносин. Це, безперечно, передбачає якісні зміни у механізмі публічної влади, її зв'язків з суспільством, потребує здійснення «пар¬ламентської, адміністративної, муніципальної, судової ре¬форм, реформи інших правоохоронних органів з метою ство¬рення в Україні незалежної, демократичної, правової дер¬жави». Але це не дає підстави ототожнювати процеси перетворення державної влади з перетворенням правової си¬стеми України, розвиток якої обумовлений не стільки раці¬ональними, суб'єктивними факторами, скільки об'єктивни¬ми умовами. Особливість трансформаційних процесів в Україні, їх складність і суперечливість багато в чому викликані об'єктив¬ною природною необхідністю одночасного здійснення кар-динальних перетворень як у сфері публічної (державної) вла¬ди, так і у сфері економіки і права. В умовах успадкованої радянської соціально-економічної системи, де політична влада була органічно взаємопов'язана з економічною, дер¬жавна власність на засоби і умови виробництва — з держав¬ною владою, будь-які якісні економічні зміни, зміни у юри¬дичних відносинах можливі лише за моделлю, відповідно до якої саме політичні перетворення, створення демократичних юридичних процедур мають становити необхідну передумову ринкової трансформації економіки. Це визнають і окремі західні фахівці. Таким чином, можна і треба формулювати завдання наукового розроблення, офіційного ухвалення та реалізації, з одного боку, самостійної концепції трансформації системи дер¬жавної влади в Україні, а з іншого — самостійної концепції кардинальних перетворень правової системи України. Не можна не визнавати, разом з авторами Концепції розвитку законо¬давства України на 1997—2005 роки, необхідність створення в Україні «нового права, яке має стати в першу чергу норма¬тивним вираженням загальнолюдських цінностей, принципів справедливості та людяності, засобом забезпечення прав і сво¬бод людини і громадянина, основою організації та функціо¬нування держави в інтересах людини і всього суспільства». Проблеми правового прогресу українського суспільства, пе¬ретворень його права, правової системи становлять пред¬мет роздумів автора цієї статті. На шляху до створення демократичної правової парадигми. Потреба у науковому підході до правових перетворень в Ук¬раїні обумовлює, в свою чергу, необхідність розроблення сучасної парадигми вітчизняної юридичної науки, її пра¬вознавства і державознавства. Відомо, що марксистсько-ле¬нінське вчення про державу і право виходило із розуміння дер¬жави як апарату класового панування і придушення. Тому похідним звідси було уявлення, що право — це державна воля, воля панівного класу, яка знаходить свій вираз і закріплення у юридичній формі, законі. Вихідним теоретичним положен¬ням для такого праворозуміння була хибно витлумачена теза «Маніфесту Комуністичної партії» про право як зведену у за¬кон волю пануючого класу. Відповідно, соціальна функція ра¬дянської юридичної науки зводилася публічною владою пере¬дусім до підтримки і захисту інтересів держави. Радянське , правознавство, яке протягом складного, суперечливого шляху свого становлення сповідувало і «правовий нігілізм», і прин¬цип революційної правосвідомості, увагу сконцентрувало го¬ловним чином на відомому в історії світової юридичної дум¬ки нормативному підході до права (звичайно, дещо моди¬фікувавши його). Згідно з цим підходом юридичні норми характеризувались як міра суспільної поведінки, основа орга-нізаційної дисципліни і законності. Право розглядалося лише як політичний елемент надбудови, невід'ємний від держави продукт та інструмент її діяльності, основа і знаряддя класо¬вого панування у політичних формах. Утверджене в 20—30-х pp. праворозуміння чітко відбивало лише політичну, класову природу і сутність радянського права, його зв'язки з держа¬вою і матеріальними умовами, що визначали волю пануючо¬го класу. На жаль, слід визнати, що й досі ми остаточно не позбули¬ся правової спадщини радянського періоду, коли право юри¬дичне закріплювало фактичну диктатуру партдержноменкла-тури, панування адміністративно-командних методів управ¬ління в економіці і становило легітимну основу тоталітарного політичного режиму в суспільстві, причому цей режим розг¬лядався як джерело самого права. Досі не здійснена фунда¬ментальна конструктивно-критична науково-дослідницька робота у галузі історії права радянських часів. Проте певні зру¬шення у сучасному українському правознавстві відбувають¬ся, хоч вони і не завжди мають глибоке науково-теоретичне обгрунтування. Наприклад, навряд чи є коректною позиція повної відмови від політичного, класового підходу і звертан¬ня лише до загальнолюдських цінностей — свободи, рівності, справедливості. Ще не вироблене більш-менш стале і узгод¬жене сучасне праворозуміння, хоч воно становить світогляд¬не підґрунтя правознавства. Бо від того, як ми розуміємо по¬няття «право», багато в чому залежить не тільки спрямованість наукових юридичних досліджень, а й загальна орієнтація дер¬жавної правової політики, юридичної практики. Саме наукове визначення сучасного поняття права, право¬вих принципів та застосування їх у процесі демократичної трансформації українського суспільства, формування якісно нової системи національної державної влади і самоврядуван¬ня може забезпечити ефективне досягнення конституційне закріплених цілей відродження громадянського суспільства, забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, розвитку і зміцнення демократичної, соціальної, правової держави, пошук міри і межі оптимального співвідношення економічної свободи та ефективності і соціальної справедли-вості та юридичної рівності. Такий пошук здійснюється люд¬ством протягом багатьох століть, і кожного разу спроби вирі¬шити цю проблему грунтувалися на певній системі ідей і уяв¬лень, яка вважалася на конкретний історичний час здатною пояснити існуючі суспільні суперечності, знайти шлях до їх подолання і накреслити перспективу розвитку суспільства. Існу¬вання усталеної системи основних соціальних, в тому числі правових, цінностей суспільства є однією з важливих умов його стабільного стану і функціонування. Коли порушуються умови цілісності системи соціальних цінностей, послаблюються їх взаємодія і гармонія — дезорганізується увесь суспільний процес. А якщо це «відбувається зненацька і відразу, — наго¬лошував П.Сорокін, — збільшуються шанси міжнародної або громадянської війни». Саме в цьому, зокрема, полягає ак¬тивна роль суспільної свідомості у її взаємодії з суспільним буттям. У сучасному світі, в тому числі і в Україні, відбуваються переоцінка багатьох соціальних цінностей, їх нове осмислен¬ня у світлі історичного досвіду XX сторіччя і глибоких супе¬речностей теорії і практики радянського соціалізму. І знову, як це вже було кожного разу, коли суспільство опинялося у кризовому стані, воно інстинктивно починає звертатися до фундаментальних джерел і шукати там знамення часу, щоб створити собі новий «дороговказ» щодо соціальних цінностей суспільного прогресу. Коли суспільна свідомість, в першу чер¬гу у формі науки, під впливом кардинальних перетворень об'єктивної реальності стає нездатною раціонально, на старій теоретичній і методологічній основах, пояснити те, що відбу¬вається навколо, виникає потреба у розробці нової парадиг¬ми як інтелектуального засобу якісного прориву в усвідом¬ленні навколишнього світу — природи і суспільства. Можна погодитися з тим, що парадигма — це не просто нова теорія, яка являє собою безпосередню реакцію на кризові явища в суспільстві, а «система ідей і уявлень, здатна розв'язати супе¬речності, що виникають у науці, дати пояснення емпірично¬му матеріалу, що нагромадився, і відкрити шлях до подаль¬шого поглиблення знання» . Перехід від адміністративно-командного порядку суспіль¬ного життя до демократичного, який має грунтуватися на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманіт¬ності, обумовлює перехідний стан суспільної свідомості в Ук¬раїні, зокрема свідомості економічної і правової, як на теоре¬тичному, так і на побутовому рівнях. Йдеться про такий стан, коли у суспільних інтересах, орієнтаціях і мотивах поведінки людей, соціальних цінностях відбиваються риси, притаманні саме змішаній формі соціально-економічних процесів і струк¬тур — від залишкових адміністративно-командних до приват-но-ринкових. У наш час неможливо створити класичну со¬ціально-економічну систему, де б одночасно функціонували лише приватний і державний сектори економіки з відповідним правовим забезпеченням кожного з них. Поряд з приват¬ним і державним секторами «створюється багато перехідних і досить диверсифікованих між собою форм, ефективність дії яких малопередбачувана при одночасно високому рівні тіньо¬вого сектора, який багато в чому діє за законами криміналь¬ного життя». Стан стихійного зламу адміністративно-командної систе¬ми господарювання і управління характеризується сьогодні відсутністю в країні будь-якої усталеної системи економіч¬них і юридичних відносин, чому і відповідає стан суспільної свідомості. Це стосується як державної правової ідеології, так і правосвідомості населення країни. Державна влада продов¬жує орієнтуватися на найближчі цілі, не узгоджуючи їх з пер¬спективною, конституційне визначеною орієнтацією, розроб¬ляє нове законодавство і вирішує поточні господарські зав¬дання, не пов'язуючи їх з соціально-економічною стратегією, яка має відбивати тенденції демократичного економічного і правового розвитку країни. Українське суспільство й досі не має науково розробленої правової ідеології як перетворення успадкованої системи державної влади, її організації і функ¬ціонування, так і демократичної трансформації суспільства в цілому. Сьогодні відчувається гостра потреба у концентрації та ко¬ординації зусиль вітчизняних вчених і фахівців народного гос¬подарства України, спрямованих на дослідження проблем, пов'язаних із реальними, багато в чому новими для нашої країни, економіко-правовими процесами. Необхідною є ком¬плексна наукова розробка юристами, економістами, філосо¬фами і представниками інших галузей вітчизняного суспіль-ствознавства загальнодержавної доктрини демократичних со¬ціально-економічних і правових перетворень в країні, практичних рекомендацій щодо обгрунтування політики роз¬витку приватного сектора економічної системи України, на¬ціонального підприємництва, їх нормативно-правового за¬безпечення. Теорія і практика демократичної трансформації еко-номіки України, її нормативно-правового забезпечення потребують нових методологічних підходів, нової парадигми вивчення економічних і правових проблем, досліджень про¬блем взаємозв'язку держави і економіки, права, держави і законодавства тощо. В цій парадигмі політика і економіка, ри¬нок і державне регулювання економічних відносин, приватні і публічні інтереси, особа, суспільство і держава не повинні протиставлятися; необхідно шукати міру і межу їх діалектич¬ної взаємодії і взаємної відповідальності. «Розумне, — писав Гегель,— є саме те, що має в собі міру і межу...». Концептуальним ядром правової парадигми демократич¬ної трансформації українського суспільства мають стати: визначення пріоритетного місця і ролі законних прав, свобод і інтересів людини у цивільно-правових і державно-владних відносинах, а також у системі наукових категорій; розумін¬ня держави, з одного боку, як політичної функції права і громадянського суспільства, яке, в свою чергу, повинно здійснювати контроль за державною діяльністю, а з іншого, як суб'єкта цивільного права (якщо, звичайно, держава у про¬цесі свого функціонування включається у систему ринкових відносин); підхід до закону як до політичної юридично-регу¬люючої функції держави і права; усвідомлення необхідності та міри розмежування і взаємодії приватно-правових і публіч¬но-правових засад регулювання суспільних відносин тощо. Звідси випливає потреба у якісно новому праворозумінні, в усвідомленні складної природи діалектичного взаємозв'язку права і закону, відповідності останнього моральним вимогам. Важливим методологічним завданням вітчизняної юридич¬ної науки має стати пошук нових пояснень сутності і ролі права в суспільстві, його причинності, відхід від традиційних для радянського правознавства спрощених концепцій причин і джерел правотворення, лінійного характеру прогресу в праві тощо. З історичної точки зору, з того факту, що твердження Гегеля нібито свідомість визначає буття було некоректним та однобічним, зовсім не випливає правота Маркса, який вважав, що, навпаки, буття визначає свідомість. У реальному житті, історії жодне з цих тверджень не є абсолютно справед¬ливим. Буття і свідомість, матеріальні і духовні явища неподільні і взаємодіють одне з одним. Не випадково Ф.Енгельс наголо¬шував, що "взаємодія виключає всіляке абсолютно первісне і абсолютно вторинне...". Інша річ, що, в залежності від кон¬кретно-історичних умов, духовні або матеріальні, економічні і юридичні і т.п. фактори можуть відігравати чільну роль у житті суспільства, і їх черговість є цілком обумовленою. Тому відтво¬рення і розвиток суспільної, зокрема правової, свідомості потребують до себе, принаймні, такої ж уваги, як відтворен¬ня і розвиток суспільного буття. Хоча все ж слід зазначити, що природно-історичний про¬цес ускладнення суспільного буття, стрімке підвищення рівня технологічного розвитку суспільних відносин, різке погіршення екологічного середовища, інші глобальні про¬цеси об'єктивно сприяють зростанню ролі соціального уп¬равління, його державно-правових форм. Це, в свою чергу, потребує новітніх прогностичних знань, обумовлює зрос¬тання значущості сукупного суспільного інтелекту, суспіль¬ної правової свідомості, гуманістичного виміру права, підви-щення ролі духовних засад у житті людства. Але зазначене ніякою мірою не ставить під сумнів значущість самого буття, матеріального у механізмі взаємодії з духовним. Істина, певно, — і в цьому можна погодитися з думкою англійського дослідника Г.Дж.Бермана — полягає у тому, що для одних епох і одних регіонів світу більш вагомими в процесі їх роз-витку є економічні фактори, для інших — політичні, для третіх — релігійні, для четвертих — правові і т.д. Те ж саме відно¬ситься до історії розвитку конкретної країни. Вирішальне зна-чення в цьому аспекті за всіх часів і у всіх регіонах мають спосіб і міра взаємодії матеріального і духовного, буття й свідо¬мості . Рівень людського пізнання та достовірність знань про спосіб і міру стають однією з головних умов самозбереження людства. І в системі цих знань значну роль відіграють знання про правову природу речей, право, правову і юридичну свідомість, відносини, культуру тощо. Ці явища супроводжують людство протягом усього його цивілізаційного шляху розвитку, вони ускладнюються паралельно з соціальним прогресом, наповнюючи в різні історичні періо¬ди праворозуміння якісно новим змістом, формуючи конк¬ретно-історичну правову парадигму. В цьому сенсі історичний вимір права, правового порядку в суспільстві становить, пев¬ну таємничу єдність, в якій минуле і майбутнє живуть в те¬перішньому і яка складає в суспільстві те невидиме ядро, з котрого черпається його життєдайна сила". Певною мірою майбутній, теперішній і минулий правовий розвиток людства, прогрес у праві мають одну долю, але не стільки у розумінні її як чогось єдиного та монолітного, скільки у розумінні того, що вона складається як із загального, так і особливого мину¬лих, теперішніх і майбутніх часів різних співтовариств, в яких живе і розвивається людина, та різних правових систем, що створені цими співтовариствами. Що ж до загальних характе-ристик світового правового розвитку, справжнього прогресу у праві, то до них, зокрема, можна віднести невпинне тяжіння юридичних норм до правових принципів і ідей, подібних, хоч і не тотожних, до моральних вимог, наростання гуманістич¬ного змісту права. "Незважаючи на усі коливання і зигзаги прогресу, — писав В.Соловйов, — все ж таки залишається безсумнівним, що рівнодіюча історії йде від людожерства до людинолюбства, від свавілля до справедливості і від ворожого роз'єднання окремих людських груп до загальної солідар¬ності" . Відповідно відбувається поступове зростання якості гуманізму і у праві. Під цим розуміється формування найваж¬ливішого атрибуту існуючих цивілізацій, за допомогою якого забезпечується захист автономної особистості, утверджують¬ся громадянський мир і злагода у суспільстві, запроваджу¬ються у життя ідеї справедливості, свободи, мудрості і реаліз¬му. Сучасну вітчизняну правову парадигму необхідно не тільки теоретично і методологічно окреслити, сформулювати, а й виробити механізм її впливу на реальні процеси законотво¬рення і законозастосування, на формування такої органі¬зації суспільного і державного устрою, яка б, грунтуючись на принципі балансу взаємодії і розмежування публічно-пра¬вових і приватно-правових засад соціально-економічного по¬рядку, сприяла б досягненню рівноваги між економічною ефективністю суспільного виробництва і соціальною спра¬ведливістю розподілу його результатів — матеріальних і ду¬ховних благ. Методологічні підходи до вивчення зарубіжного досвіду економіко-правового розвитку. Теоретичні і методологічні заса¬ди вітчизняної правової парадигми повинні сприяти не лише дослідженню національних особливостей розвитку правової системи, а й конструктивно критичному вивченню і прак¬тичному використанню світового досвіду правового суспіль¬ного прогресу, проте тільки в історично і логічно виправданій для нашого суспільства схемі розвитку суспільних відносин. Без глибокого усвідомлення процесів, що відбуваються в еко¬номічному і правовому розвитку у світі, сьогодні не¬можлива ефективна практика законотворення і застосуван¬ня законів у різних сферах життєдіяльності українського сус¬пільства, неможливо зрозуміти закономірності і перспективи власного національного економічного і правового прогресу, неможливе його наукове прогнозування. Зокрема, різномані¬тний зарубіжний досвід становлення і функціонування зміша¬ної економіки, її правового порядку може бути використаний вітчизняними законодавцями у процесі законотворення як моделі певних законодавчих актів або правових технологій. З цієї точки зору інтерес становить, передусім, вивчення зако¬нодавства, що обслуговує розвинуту ринкову економіку країн політичної демократії, де цивільні кодекси як кодекси при¬ватного права існують без особливих великих змін десятиріччя¬ми (наприклад, Кодекс Наполеона існує з 1804 року, а німець¬ке Цивільне Уложення — з 1871 року). Однак важливо враховувати, що на конкретні історичні на¬ціональні і зарубіжні економічні та юридичні факти, події, інституції тощо необхідно дивитися лише як на можливі ана¬логи, варіанти рішень певних суспільних проблем, які вже тією
