Як вид цивільного правовідношення, зобов'язання мають свої особливості, що найбільш яскраво відслідковуються при порівнянні їх з речовими правами. Відмінності вбачаються як у характері економічних відносин, так і в правових ознаках.

За своїм змістом зобов'язальні правовідносини опосередковують динаміку цивільних правовідносин. Речові права, у свою чергу, опосередковують присвоєння, приналежність майнових благ, тобто статику відносин. На відміну від речового правовідношення, в якому праву однієї особи відповідає обов'язок усіх громадян взагалі без конкретизації, у зобов'язальному правовідношенні встановлюється повна визначеність осіб, які беруть участь у ньому. Зобов'язальні право-відношення тісно пов'язані з правом власності, тобто речовим правом. Так, реалізація власником своїх прав призводить до виникнення зобов'язальних правовідносин, а виконання зобов'язань призводить до виникнення, зміни або припинення права власності.

Отже, актуальність теми дослідження насамперед полягає в тому, що необхідність вивчення цивільного господарського (комерційного) законодавства є особливо важливою в наш час, коли в країні проходить становлення ринкової системи, створюється нова законодавча база і особливого значення набуває необхідність відповідних знань.

Об’єкт дослідження.

Об’єктом дослідження курсової роботи є законодавство України, зокрема та його частина, яка регламентує цивільно-правові і зобов’язальні відносини.

Предмет дослідження.

Предметом дослідження курсової роботи є загальна характеристика зобов’язань як важливого елементу цивільних правовідносин.

Мета дослідження.

Мета дослідження полягає у теоретичному дослідженні зобов’язань як важливого елементу цивільних правовідносин.

Мета роботи передбачає виконання таких завдань:

– Дослідити поняття та види зобов’язань;

– Охарактеризувати поняття та систему зобов’язального права;

– Висвітлити підстави виникнення зобов’язань;

– Дослідити сторони зобов’язання. Множинність осіб у зобов’язанні. Пайові та солідарні зобов’язання;

– Охарактеризувати регресні зобов’язання;

– Висвітлити уступку вимоги і переведення боргу.

Розділ 1. Поняття та види зобов’язань

Відповідно до ст. 509 ЦК зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 ЦК.

Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості [1].

Поняття та види зобов'язань
Досить широким є й коло можливих учасників зобов'язальних відносин. Зобов'язання можуть виникати:

а) між юридичними особами;

б) між юридичними та фізичними особами;

в) між фізичними особами.

Разом з тим, незважаючи на всі ці особливості, можна виділити в зобов'язаннях за суб'єктним складом, за їх характером та цільовим призначенням певні спільні риси – І юридичні, і економічні. У ст. 509 ЦК України передбачається, цю на підставі зобов'язання одна особа (боржник) зобов'язана вчинити на користь іншої особи (кредитора) певну дію, як то: передати майно, виконати роботу, заплатити гроші або утриматися від певної дії; а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язків. Зобов'язальні правовідносини, які регулюються нормами зобов'язального права, мають певну автономію в цивільно-правових відносинах, що зумовлено наявністю юридичних особливостей зобов'язань, як специфічного виду цивільних правовідносин. У чому виявляються ці особливості? [13, 10]

По-перше, зобов'язання опосередковують процес переміщення майна або інших матеріальних результатів, які також мають майновий характер. Таким чином, вони завжди виступають як майнові цивільні правовідносини. Ця ознака дає можливість відмежувати зобов'язання від особистих немай-нових відносин, але це не виявляє специфіки зобов'язань щодо інших цивільно-правових майнових відносин.

По-друге, оскільки зобов'язання опосередковують процес руху майна, яке може бути передане виключно конкретно-визначеним, а не будь-яким третім особам, ці правовідносини завжди встановлюються з конкретним суб'єктом, а відтак – мають відносний характер. Цим зобов'язання відрізняються від цивільних абсолютних майнових правовідносин, передусім – від правовідносин власності. Але така відмінність спирається тільки на суб'єктивний склад, не охоплюючи особливостей як змісту, так і об'єкта цих правовідносин.

По-третє, якщо юридичним об'єктом правовідносин власності е пасивна поведінка зобов'язаних осіб, то у зобов'язаннях, які опосередковують рух майна, боржники покликані до відповідних активних (позитивних) дій. Досить рідко на учасника зобов'язання покладається виконання пасивної функції. Так, власник майна, яке передане в "найом, не повинен перешкоджати його нормальному використанню наймачем. На відміну від правовідносин власності, пасивна функція ніколи не вичерпує юридичного об'єкта зобов'язання, а зазвичай виступає як результат або доповнення до позитивних дій суб'єктів. Так, обов'язок наймодавця не перешкоджати наймачеві у використанні майна є наслідком вже здійсненої раніше позитивної дії до передачі цього майна в користування. В цьому полягає специфіка зобов'язань з точки зору характеристики юридичного об'єкта [13, 11].

По-четверте, якщо в юридичному змісті правовідносин власності на перший план виступає можливість здійснення дій самим власником (володіти, користуватися, розпоряджатися майном), то вирішальне значення для юридичного змісту зобов'язань набуває надана управомоченому суб'єктові можливість вимагати певної поведінки від зобов'язаної особи. Саме тому в зобов'язальних правовідносинах суб'єктивне право дістало назву права вимоги, а обов'язок-боргу. Управомочена особа називається кредитором, а зобов'язана – боржником. О.С. Йоффе, спираючись на легальне визначення зобов'язання, узагальнив його ознаки і сформулював теоретичне поняття зобов'язання як закріплені цивільним законом суспільні відносини по переміщенню майнових та інших результатів праці, внаслідок яких одна особа (кредитор) має право вимагати від іншої особи (боржника) вчинення певних дій та обумовленого цим утримання від вчинення інших дій [14].

Таким чином, для зобов'язань характерним є особливий правовий зв'язок між суб'єктами, що виражається таким чином:

1) зобов'язання опосередковують процес переміщення матеріальних благ. Водночас як речові права регулюють приналежність матеріальних благ конкретній особі – закріплення їх за конкретною особою;

2) уповноваженій особі кореспондується певний зобов'язаний суб'єкт, відомий уже на момент виникнення зобов'язання. Інше положення виникає у речових правовідносинах, в яких уповноваженому суб'єкту протистоїть необмежене коло осіб, тобто він має правовідносини з усіма іншими особами;

3) у змісті суб'єктивного права в зобов'язанні найбільше значення має можливість уповноваженої особи вимагати певної поведінки у зобов'язаних осіб, що іменується правом вимоги. Тому саме поведінка останніх, як правило, зумовлює реалізацію цього права. У речових правах головним є те, що уповноважена особа може діяти певним чином самостійно (володіти, користуватися і розпоряджатися майном), внаслідок чого вона реалізує це право без допомоги зобов'язаної особи;

4) головний зміст обов'язку боржника в зобов'язанні становить перевага у здійсненні активних дій, причому їх зміст конкретизується в законодавстві чи договорі. Утримання від дій є лише додатковим елементом. У речових відносинах, навпаки, на перший план виходить саме утримання від дій, що порушують суб'єктивне право уповноваженої особи, і цей обов'язок визначається в самій загальній формі – не порушувати право вказаної особи. У чому має виражатися така поведінка, законодавство не вказує;

5) суб'єктивні права в зобов'язанні залежать від його виникнення, типу і виду зобов'язання. У речових правовідношеннях суб'єктивні права спираються виключно на норми законодавства, що прямо передбачають види і зміст цих прав [26, 457-458].

Наведені найважливіші особливості зобов'язання характеризують його як правовідношення відносне, водночас речове правовідношення за пануючою концепцією розглядається як абсолютне. Незважаючи на відмінності вказаних типів правовідносин, вони взаємопов'язані та взаємозалежні. Так, зобов'язання може бути способом реалізації власником правомочності розпоряджатися річчю або набуття права власності на неї.

Зобов'язання, як і будь-яке інше цивільне правовідношення, складається із тих самих елементів, що мають певну специфіку саме як зобов'язальні правовідношення. Суб'єкти зобов'язальних правовідносин – це як фізичні, так і юридичні особи. Уповноважена особа дістала назву кредитора, а зобов'язана – боржника. Юридичним об'єктом зобов'язання визнається певна поведінка зобов'язаної особи, але на перший план виступають позитивні дії боржника. Лише іноді негативна поведінка суб'єкта виступає як доповнення або наслідок активної функції, що виконується боржником [13, 10-11].

Зміст зобов'язальних правовідносин утворюють суб'єктивні права й обов'язки їх учасників. Але специфіка саме зобов'язальних правовідносин полягає у тому, що змістом правомочності кредитора є право вимоги, а обов'язок боржника полягає у виконанні вимоги кредитора.

Юридичним об'єктом зобов'язання, як і будь-яких цивільних правовідносин, визнається певна поведінка зобов'язаної особи. Однак характерною рисою зобов'язання є те, що на перший план у зобов'язанні виступають позитивні дії боржника, а чисто негативна поведінка (утримання від вчинення певних дій), як правило, виступає лише доповненням або наслідком активної функції, яку виконує боржник. Крім того, якщо обидва суб'єкти водночас виступають як кредитор і боржник, то в такому зобов'язанні можна виділиш два юридичні об'єкти – дії кожного учасника, які вчиняються ним при виконанні функцій боржника. Наприклад, у договорі купівлі-продажу і продавець, і покупець водночас виступають боржниками, а саме: продавець зобов'язаний передати майно, а покупець зобов'язаний його оплатити. Таким чином, юридичними об'єктами водночас виступають дії по передачі майна (які здійснює продавець) та дії по оплаті майна (які здійснює покупець).

Що стосується матеріального об'єкта, то в ряді зобов'язань за наявності двох юридичних об'єктів існує тільки один матеріальний об'єкт. Наприклад, у безоплатному договорі зберігання майна буде один-єдиний матеріальний об'єкт – майно, яке здане на зберігання. Якщо ж ми звернемося до юридичних об'єктів, тобто до тих дій, які сторони повинні вчинити, то в цьому випадку буде також два юридичні об'єкти:

1) збереження майна зберігачем;

2) своєчасне одержання майна поклажодавцем. У ряді зобов'язань (зокрема в тих, які виникають з сплатних договорів) двом юридичним об'єктам відповідають два матеріальні об'єкта. Наприклад, у поширеному договорі купівлі-продажу двом юридичним об'єктам (передача майна та передача грошей) відповідають і два матеріальні об'єкти – майно та гроші [13, 10-11].

Зміст зобов'язальних правовідносин, як і будь-яких інших цивільних правовідносин, утворюють суб'єктивні права та обов'язки його учасників. Разом з тим із ст. 151 ЦК України випливає особливість змісту зобов'язальних правовідносин, яка виявляється в тому, що правомочність кредитора набуває форми права вимоги, а обов'язок боржника має форму боргу, як обов'язку виконання вимоги кредитора.

Оскільки зобов'язання є правовідносинами майнового характеру, то і зміст їх становлять суб'єктивні права та обов'язки також майнового характеру.

Однак, як відзначається у літературі, зміст зобов'язання не завжди вичерпується правом вимагати вчинення виключно дій майнового характеру (або утримання від вчинення таких дій). Кредитор має право також вимагати вчинення і дій немайнового характеру.

Так, І.Б. Новицький стверджував, що зміст зобов'язання не обмежується правом вимагати вчинення тільки тих дій, які спрямовані на передачу, пристосування і т. п. майна або взагалі тим чи іншим чином пов'язані з майном (наприклад, внаслідок сплатності). Змістом зобов'язання може охоплюватися пра­во вимагати вчинення будь-якої правомірної, що має серйозний характер, по­требує захисту та заслуговує на захист дії особи (позитивної або негативної) [16].

Особливе місце у зобов'язальних відносинах посідають санкції. Їх встановлюють з метою забезпечити захист відповідних правовідносин від порушення. Виходячи із загальних положень, які характеризують метод цивільно-правового регулювання, цивільно-правовий захист здійснюється в судовому порядку шляхом закладення позову про відновлення порушеного майнового права. В такому розумінні цивільно-правовими санкціями в зобов'язанні вважаються будь-які примусові заходи, що охороняють зобов'язання в разі його порушення [14]. Певною мірою цивільний позов є важливою формою санкції в її широкому тлумаченні [16].

Залежно від критеріїв, покладених в основу поділу на групи, існує ряд класифікацій зобов'язань. Так, найдавніша та традиційно звична класифікація, закріплена ще в Інституціях Гая, – це поділ зобов'язань за підставою виникнення на договірні та позадоговірні [6].

Деякі автори вважають більш зручним поділ зобов'язань за критерієм правомірності – на регулятивні (договірні та інші зобов'язання правомірного характеру) та охоронювальні (із заподіяння шкоди, безпідставного збагачення, що власне є різновидом цивільно-правової відповідальності) [7].

У ЦК України збережено загальний підхід до формування розділу, присвяченого зобов'язанням, хоча їх перелік та опис значно розширено.

До договірних зобов'язань, що складають підрозділ 1 розділу 3 "Окремі види зобов'язань", вміщено такі групи окремих видів зобов'язань:

1) купівля-продаж (роздрібна, договір найму-продажу); поставка; контрактація сільськогосподарської продукції; постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу; міна (бартер); дарування; рента; довічне утримання – це зобов'язання з передачі майна у власність як сплатного, так і безоплатного характеру;

2) зобов'язання з передачі майна у користування – найм (оренда); прокат; найм (оренда) земельних ділянок; найм (оренда) будівель та інших капітальних споруд; найм (оренда) транспортних засобів; лізинг; найм житла; позичка;

3) зобов'язання про виконання робіт – підряд; побутовий підряд, будівельний підряд; виконання науково-дослідних, дослідно-конструкторських і технологічних робіт;

4) договір про надання послуг;

5) перевезення – договір перевезення пасажирів і багажу; транспортна експедиція;

6) зобов'язання щодо зберігання – велика група норм, що визначає окремі види договорів зберігання: у ломбарді, готелях, зберігання транспортних засобів тощо;

7) договір страхування;

8) договір доручення;

9) договір комісії;

10) договір управління майном;

11) договори позики, кредиту, банківського вкладу. Ця група зобов'язань об'єднує в собі також і договір банківського рахунку;

12) договір факторингу;

13) до глави під загальною назвою "Розрахунки" ввійшли глави про форми та види розрахункових операцій. Оскільки в даному випадку немає всіх належних елементів зобов'язання – сторін, предмета, то, на нашу думку, ця глава хоч і необхідна для виведення систематизації розрахункових документів, проте не може бути рівноправною у розділі "Окремі види зобов'язань";

14) розпорядження майновими правами інтелектуальної власності, ліцензійний договір;

15) договір комерційної концесії (франчайзинг);

16) спільна діяльність, договір про спільну діяльність, договір простого товариства;

17) підрозділ 2 розділу 3 складають позадоговірні зобов'язання. До цієї групи законодавець відносить публічне обіцяння винагороди без оголошення конкурсу; публічна обіцянка нагороди за результатами конкурсу, ведення чужих справ без доручення; рятування здоров'я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи; створення небезпеки (загрози) життю і здоров'ю фізичних осіб, а також їхньому майну та майну юридичних осіб; завдання шкоди; набуття, збереження майна без достатньої правової підстави [26, 466].

Отже, перелік позадоговірних зобов'язань у ЦК України значно розширено, порівнюючи з ЦК УРСР 1964 р.

Розділ 2. Поняття та система зобов’язального права

Інститут зобов'язального права поряд з інститутом власності посідає важливе місце в системі цивільного права України. Зобов'язальне право охоплює сукупність цивільно-правових норм, які регулюють майнові відносини, що складаються в зв'язку з передачею майна, наданням послуг, виконанням робіт, заподіянням шкоди або безпідставним придбанням майна. Зобов'язальне право поділяється на дві частини: загальні положення про зобов'язання та окремі види зобов'язань.

Від класифікації зобов'язань як виду цивільних правовідносин варто відрізняти визначення системи зобов'язального права як підгалузі цивільного права.

Все зобов'язальне право може бути поділене на:

1) загальну частину й

2) спеціальну (окремі види зобов'язань).

1) У свою чергу, загальна частина зобов'язального права містить у собі: а) універсальні загальні положення (дотичні всіх видів зобов'язань); б) загальні положення договірного права.

а) Універсальні загальні положення стосуються всіх видів зобов'язань. Вони містять характеристику зобов'язання його елементів, визначають загальні правила виконання й припинення зобов'язань і т.п.

б) Загальні положення договірного права містять права дотичних тільки договорів, як головної підстави виникнення зобов'язань. Це визначення поняття договору й принципів договірного права, змісту договору, порядку його висновку, зміни, виконання й припинення, тлумачення договору й ін.

Слід зазначити, що в Цивільному кодексі України існує розділ – книга п'ята "Зобов'язальне право". До речі, подібний підхід існує й у багатьох інших європейських країнах. Наприклад, у Німецькому цивільному кодексі загальним положенням договору присвячена розділ 3 третього розділу першої книги ("Загальна частина") і другий розділ другої книги ("Зобов'язальне право"). Такий підхід представляється цілком виправданим, оскільки відповідає значенню договірного права в опосередкуванні цивільного обороту.

2) Спеціальна частина (окремі види зобов'язань) підрозділяється на а) окремі види договорів; б) окремі види недоговірних зобов'язань.

а) В свою чергу, з урахуванням мети, сутності й змісти угод вони можуть бути об'єднані в такі групи договорів:

– договори про передачу майна у власність;

– договори про передачу майна в тимчасове користування;

– договори про надання послуг;

– договори про виконання робіт;.

– договори в кредитно-розрахункових відносинах;

– договори про спільну діяльність;

– договори про забезпечення зобов'язань.

б) Окремі види недоговірних зобов'язань можуть бути підрозділені на зобов'язання, що виникають із правомірних дій, і зобов'язання із правопорушень.

Правомірними діями можуть бути однобічні угоди, юридичні вчинки, стани. Наприклад, рятування майна, життя й здоров'я громадян, ведення справ без доручення, оголошення конкурсу й т.п.

Правопорушення породжують зобов'язання із заподіяння шкоди, безпідставного збагачення й ін.

Розділ 3. Підстави виникнення зобов’язань

Відповідно ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є:

1) договори та інші правочини;

2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності;

3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі;

4) інші юридичні факти [1].

Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.

У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.

У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду.

У випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов'язків може бути настання або ненастання певної події [1].

Зобов'язання, як і інші правовідносини, виникають з юридичних фактів, що в зобов'язальному праві мають назву підстав виникнення зобов'язань. У разі, якщо певна підстава не передбачена цивільним законом, зобов'язальне правовідношення не виникає. Зобов'язання виникають із договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також із договорів та інших правочинів, що не передбачені, проте не суперечать закону. Договір – це найбільш поширена підстава виникнення зобов'язання. У законодавчих системах деяких країн ці два поняття є ідентичними. Так, у ЦК Франції ці поняття використовуються як тотожні. Договірні зобов'язання становлять основну частину зобов'язань взагалі. При цьому йдеться не лише про договори з виконання робіт, передачі майна або надання послуг, а й про цесію майнових прав [25, 460].

Зобов'язання виникають також і з односторонніх угод. У цих випадках суб'єкт шляхом одностороннього волевиявлення або розпоряджається своїм правом, або бере на себе суб'єктивний обов'язок, наділяючи тим самим іншу сторону відповідним суб'єктивним правом. Прикладом такої односторонньої угоди може бути публічна обіцянка винагороди.

Необхідно окремо зазначити, що зобов'язальні правовідносини виникають не лише з підстав, прямо передбачених законом, а й з підстав, що не суперечать йому, а породжують цивільні права й обов'язки згідно із загальними підставами виникнення цивільних прав та обов'язків (ст. 11, п. 2 ст. 509 ЦК України).

Зобов'язання можуть виникати внаслідок адміністративних актів (актів органів державної влади та місцевого самоврядування – п. 4 ст. 11 ЦК України). Ця підстава виникнення зобов'язання певним чином втратила свої позиції. Зобов'язань, що мають таку підставу, на сьогодні не так вже й багато, але такі приклади існують. Так, укладенню договору оренди нежитлового приміщення, що належить до власності територіальної громади, передує рішення цієї громади. Надання державного житла здійснюється на підставі ордера, після якого житлово-експлуатаційна контора укладає з наймачем договір найму житлового приміщення [25, 460].

Закон окремо вирізняє таку підставу виникнення зобов'язань, як рішення суду, що раніше не вирізнялося окремо (п. 5 ст. 11 ЦК України [1]). Так, рішення суду про вилучення у власника культурних цінностей, що безхазяйне утримуються, породжує зобов'язання щодо викупу їх державою або реалізації з прилюдних торгів.

Зобов'язання виникають внаслідок заподіяння майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі (підпункт 3 п. 2 ст. 11 ЦК України [1]). Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості (п. З ст. 509 ЦК України [1]).

Договори та інші угоди – це правомірні дії, що сприяють розвитку економічного обігу і є підставами зобов'язальних правовідношень. Здійснення дій, що носять неправомірний характер у сфері економічного обігу, заважають його нормальному функціонуванню. З метою усунення цих негативних наслідків закон пов'язує виникнення особливого виду зобов'язань. Шкода, спричинена майну фізичної або юридичної особи, має бути відшкодована в повному обсязі. Підставою виникнення цього виду зобов'язань виступають неправомірні дії, але мета виконання цих зобов'язань, їх результат мають абсолютно правомірний характер – відновлення майнового стану учасників економічного обігу.

Зобов'язання, що виникають із безпідставного збагачення, також мають на меті досягнення аналогічного правомірного результату.

Зобов'язальні правовідношення можуть виникати з інших дій громадян та юридичних осіб. Наприклад, особа може діяти в інтересах іншої особи без доручення з метою попередження негативних наслідків для самої такої особи або її майна. Внаслідок таких дій за певних умов особа, яка проявила ініціативу, може претендувати на відшкодування понесених нею витрат. Таке зобов'язання виникає із правомірних дій щодо попередження спричинення шкоди, проте його не можна віднести до жодної з підстав виникнення зобов'язань, про які говорилося раніше [25, 461].

У випадках, передбачених актами цивільного законодавства або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов'язків може бути настання або ненастання певної події (п. 6 ст. 11 ЦК України [1]). Початок навігації, як природна подія, є підставою для виникнення зобов'язань для перевезення вантажів водним транспортом.

Отже, підстави виникнення зобов’язань регламентуються Цивільним кодексом України, зокрема ст. 509 з посиланням на ст. 11 Цивільного кодексу України.

Розділ 4. Сторони зобов’язання. Множинність осіб у зобов’язанні. Пайові та солідарні зобов’язання

Відповідно до ст. 510 Цивільного кодексу України сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор.

У зобов'язанні на стороні боржника або кредитора можуть бути одна або одночасно кілька осіб.

Якщо кожна із сторін у зобов'язанні має одночасно і права, і обов'язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов'язана вчинити на користь другої сторони, і одночасно кредитором у тому, що вона має право вимагати від неї [1].

У зобов'язанні, як і в будь-якому іншому цивільному правовідношенні, беруть участь не менше двох осіб, які іменуються його суб'єктами. У визначенні зобов'язання, сформульованому у ст. 509 ЦК України, названі два суб'єкти – кредитор і боржник. Це загальне найменування сторін, в окремих видах зобов'язань вони мають спеціальні назви, наприклад, замовник та підрядник, страхуватель та страховик, довіритель та повірений, потерпілий та заподіювач шкоди.

Кредитор виступає в ролі активної сторони зобов'язання, оскільки він має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Основна відмінність кредитора від уповноваженої особи в речовому зобов'язанні полягає в тому, що кредитор має право не на річ, а на дію, яку має здійснити боржник на його користь. Наприклад, за договором поставки продавець зобов'язується передати у встановлений термін (терміни) товар, що виробляється, покупцеві (п. 1 ст. 712 ЦК України) [25, 461].

Так, згідно ст. 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму [1].

До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Законом можуть бути передбачені особливості регулювання укладення та виконання договорів поставки, у тому числі договору поставки товару для державних потреб.

Боржник – це пасивний учасник зобов'язального правовідношен-ня в силу того, що на ньому лежить обов'язок здійснити на користь кредитора певну дію: передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо або утриматися від певної дії (п. 1 ст. 509 ЦК України [1]). Здебільшого боржник добровільно (за договором) бере на себе зобов'язання, хоча можливі ситуації, коли обов'язки у боржника виникають в силу прямої вказівки закону (наприклад, у випадку відшкодування моральної шкоди громадянину).

У зобов'язанні на стороні як боржника, так і кредитора можуть брати участь як одна, так одночасно і кілька осіб (зобов'язання з множинністю осіб).

Якщо кожна зі сторін зобов'язання має обов'язок на користь іншої сторони, ця сторона вважається боржником на користь іншої сторони у тому, що вона зобов'язана вчинити на її користь, і одночасно її кредитором у тому, що вона має право від неї вимагати.

У зобов'язанні можуть брати участь треті особи, тобто такі особи, які не є в зобов'язанні однією зі сторін.

Так, згідно ст. 511 Цивільного кодексу України зобов'язання не створює обов'язку для третьої особи. У випадках, встановлених договором, зобов'язання може породжувати для третьої особи права щодо боржника та (або) кредитора [1].

Можлива також заміна осіб, які беруть участь у зобов'язанні, іншими суб'єктами – переміна осіб у зобов'язанні.

Так, згідно ст. 512 Цивільного кодексу України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок:

1) передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги);

2) правонаступництва;

3) виконання обов'язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем);

4) виконання обов'язку боржника третьою особою.

Кредитор у зобов'язанні може бути замінений також в інших випадках, встановлених законом.

Кредитор у зобов'язанні не може бути замінений, якщо це встановлено договором або законом [1].

Відповідно до ст. 513 Цивільного кодексу України правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.

Правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні, яке виникло на підставі правочину, що підлягає державній реєстрації, має бути зареєстрований в порядку, встановленому для реєстрації цього правочину, якщо інше не встановлено законом.

За ст. 514 Цивільного кодексу України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ст. 515 Цивільного кодексу України заміна кредитора не допускається у зобов'язаннях, нерозривно пов'язаних з особою кредитора, зокрема у зобов'язаннях про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю.

Згідно ст. 516 Цивільного кодексу України заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом [1].

Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов'язку первісному кредиторові є належним виконанням.

За ст. 517 ЦК первісний кредитор у зобов'язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення.

Боржник має право не виконувати свого обов'язку новому кредиторові до надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобов'язанні.

Відповідно до ст. 518 ЦК боржник має право висувати проти вимоги нового кредитора у зобов'язанні заперечення, які він мав проти первісного кредитора на момент одержання письмового повідомлення про заміну кредитора.

Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, він має право висунути проти вимоги нового кредитора заперечення, які він мав проти первісного кредитора на момент пред'явлення йому вимоги новим кредитором або, якщо боржник виконав свій обов'язок до пред'явлення йому вимоги новим кредитором, – на момент його виконання.

Згідно ст. 519 ЦК первісний кредитор у зобов'язанні відповідає перед новим кредитором за недійсність переданої йому вимоги, але не відповідає за невиконання боржником свого обов'язку, крім випадків, коли первісний кредитор поручився за боржника перед новим кредитором [1].

У науці цивільного права розрізняють пасивну, активну та змішану множинність осіб.

Пасивна множинність виникає при участі кількох осіб на стороні боржника, наприклад, відповідальність за спільно спричинену шкоду.

Активною визнається множинність осіб, які виступають на стороні кредитора. Така ситуація має місце у випадку спричинення громадянином шкоди майну, що перебуває у власності двох або кількох осіб.

При об'єднанні двох вищевказаних ситуацій, наприклад, при спільному спричиненні шкоди спільній власності, виникає змішана множинність осіб (зобов'язання, в якому беруть участь кілька осіб на стороні кредитора і кілька – на стороні боржника).

Множинність осіб може існувати як із самого початку існування зобов'язання (наприклад, будівництво житлового будинку для кількох замовників), так і з'явитися пізніше (наприклад, при реорганізації юридичної особи, коли в розподільчому балансі не вказано конкретних правонаступників за кожним зобов'язанням, виникає солідарна відповідальність створених юридичних осіб перед кредиторами реорганізованої юридичної особи).

У зобов'язаннях з множинністю осіб значно ускладнюється їх виконання. Проблема полягає у визначенні, кому із боржників і в якій частині треба виконати зобов'язання; в якому обсязі і до кого кожний із кредиторів може пред'явити свої вимоги. Вирішення всіх цих проблем досягається завдяки поділу всіх зобов'язань із множинністю осіб на часткові та солідарні [25, 462].

Згідно із законом у зобов'язанні з множинністю осіб кожний із кредиторів має право вимагати виконання, а кожний із боржників повинен виконати зобов'язання у рівній частці, якщо із закону, інших нормативно-правових актів або договору не випливає інше.

У випадках, передбачених договором, законом або іншими нормативно-правовими актами, зокрема при неподільності предмета зобов'язання, зобов'язання з множинністю осіб виконується солідарно.

Так, відповідно ст. 541 ЦК солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання.

Згідно ст. 542 ЦК у разі солідарної вимоги кредиторів (солідарних кредиторів) кожний із кредиторів має право пред'явити боржникові вимогу у повному обсязі.

До пред'явлення вимоги одним із солідарних кредиторів боржник має право виконати свій обов'язок будь-кому із них на свій розсуд [1].

Боржник не має права висувати проти вимоги одного із солідарних кредиторів заперечення, що ґрунтуються на таких відносинах боржника з іншими солідарними кредиторами, в яких цей кредитор не бере участі.

Виконання боржником свого обов'язку одному із солідарних кредиторів у повному обсязі звільняє боржника від виконання решті солідарних кредиторів.

Солідарний кредитор, який одержав виконання від боржника, зобов'язаний передати належне кожному з решти солідарних кредиторів у рівній частці, якщо інше не встановлено договором між ними.

За ст. 543 ЦК у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо.

Кредитор, який одержав виконання обов'язку не в повному обсязі від одного із солідарних боржників, має право вимагати недоодержане від решти солідарних боржників.

Солідарні боржники залишаються зобов'язаними доти, доки їхній обов'язок не буде виконаний у повному обсязі [1].

Солідарний боржник не має права висувати проти вимоги кредитора заперечення, що ґрунтуються на таких відносинах решти солідарних боржників з кредитором, у яких цей боржник не бере участі.

Виконання солідарного обов'язку у повному обсязі одним із боржників припиняє обов'язок решти солідарних боржників перед кредитором.

У разі солідарності вимог кредиторів кожний із солідарних кредиторів має право поставити перед боржником вимоги у повному обсязі.

До заявления вимоги одним із солідарних кредиторів боржник має право на свій роз