Ст. 13 Конституції України регламентує, що держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість. Вона також закріплює рівність перед законом усіх без винятку суб’єктів права власності. Право власності на землю гарантується відповідно до ст. 14 Конституції України. Визначальне значення ці положення мають, зокрема, і для суб’єктів земельних правовідносин.
Земельне законодавство містить принцип забезпечення захисту прав юридичних і фізичних осіб на землю.
Право на захист можна визначити як надану уповноваженій особі можливість застосування заходів правоохоронного характеру для відновлення її порушеного чи оспорюваного права. Захист суб’єктивного права на землю – захист правомочностей та інтересів власника земельної ділянки чи землекористувача.
Згідно з Конституцією України права і свободи людини і громадянина захищаються виключно судом. Основний Закон кожному гарантує право на оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також посадових осіб, в тому й числі при порушенні земельних прав.
Земельний кодекс України гарантує та забезпечує фізичним і юридичним особам рівні умови і способи захисту права власності і права користування на конкретні земельні ділянки. В ст. 152 Земельного кодексу України наведений перелік способів захисту земельних прав, який не є вичерпним.
Способи захисту – це дії державних органів у межах їх компетенції, які безпосередньо спрямовані на захист земельних прав громадян (наприклад, визнання права на землю судом, розгляд земельних спорів радою, опротестування прокуратурою акта органу державної влади, що порушує земельні права тощо).
Способи захисту прав на землю за своїм змістом та умовами застосування є досить неоднорідними. Одні з них безпосередньо спрямовані на захист права власності на земельну ділянку чи права землекористування, інші – опосередковано. В земельному законодавстві способи захисту прав на землю класифікують на окремі відносно самостійні групи. Зокрема виділяють речово-правові, спеціальні та зобов’язально-правові способи захисту земельних прав.
Речово-правові способи захисту прав на землю безпосередньо пов’язані із цивільним правом вони спрямовані на захист суб’єктивного права власності на землю чи права землекористування осіб, які на момент порушення права не перебувають у зобов’язальних відносинах з порушником. До них, зокрема належать : вимога власника земельної ділянки або землекористувача усунути порушення у здійсненні їх прав, які не пов’язані з позбавленням володіння земельною ділянкою (негаторний позов); витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов); визнання прав на землю; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку.
Вимога власника земельної ділянки або землекористувача усунути порушення у здійсненні їх прав, які не пов’язані з позбавленням володіння земельною ділянкою (негаторний позов) пред’являється у випадках, коли власник має земельну ділянку у своєму володінні, однак дії інших осіб перешкоджають йому вільно її використовувати або розпоряджатися нею. Так, ст. 104 Земельного кодексу України визначає, що власники землі та користувачі земельних ділянок можуть вимагати припинення діяльності на сусідній земельній ділянці, здійснення якої може призвести до шкідливого впливу на здоров’я людей, тварин на повітря, земельні ділянки тощо.
Предметом даного позову є вимога власника землі про усунення тих чи інших перешкод у здійсненні права власності на землю, не поєднаних з позбавленням володіння земельною ділянкою наприклад, інші особи неправомірно зводять будівлі, споруди, саджають дерева, чим унеможливлюють підходи, під’їзди до землі власника чи користувача. А предметом захисту крім суб’єктивних прав є ще й охоронювані законом інтереси.
Підставою позову є вчинення третьою особою перешкод власникові в реалізації повноважень розпорядження чи (та) користування належною йому земельною ділянкою.
Витребування майна із незаконного володіння (віндикаційний позов) - це один із ефективних способом захисту прав на землю. Такий позов пред’являється у випадку самовільного зайняття земельної ділянки, що фактично належить уповноваженій особі, з метою її повернення.
Позивачем за цим позовом може бути власник (фізичні та юридичні особи, держава й територіальні громади в особі уповноважених ними органів).
Предметом віндикаційного позову є вимога власника до незаконного володіючого невласника про повернення землі з чужого незаконного володіння.
Визнання прав на землю є засобом усунення невизначеності у взаємовідносинах суб’єктів, створення необхідних умов для його реалізації і запобігання дій з боку третіх осіб, що перешкоджають його нормальному здійсненню. Позов про визнання прав на землю, може пред’явити власник земельної ділянки в разі оспорювання або невизнання іншою особою його права, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право на землю. Таке визнання прав може бути реалізоване лише в юрисдикційному порядку.
Самостійним способом захисту прав на землю вважається відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав.
До спеціальних способів захисту відносяться : визнання угоди щодо земельної ділянки недійсною; визнання недійсним рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.
В ст. 210 Земельного кодексу України встановлено, що угоди, укладенні з порушенням встановленого законом порядку купівлі-продажу, дарування, застави, обміну земельних ділянок, визнаються недійсними за рішенням суду. Відповідно до п. 2 ст. 131 ЗК України укладення таких угод здійснюється відповідно до Цивільного кодексу України з урахуванням вимог Земельного кодексу України. За Цивільним кодексом недійсність угод виявляється в невідповідності вимогам, які визначені в чинному законодавстві.
Правовим наслідком визнання угоди недійсною повернення стану, який існував до укладення такої угоди, тобто сторони зобов’язанні повернути все одержане за угодою, якщо ж неможливо повернути одержане в натурі, то відшкодовується його вартість у грошовій формі, якщо інше не передбачено законом.
Визнання недійсним рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування регулюються статтями 154, 155 ЗК України. Відповідно до ст. 155 у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їм земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним. Збитки, завдані власникам земельних ділянок внаслідок видання зазначених актів, підлягають відшкодуванню в повному обсязі органом, який видав акт. Шкода відшкодовується на загальних підставах статей 1166,1172 Цивільного кодексу України.
До земельно-правових способів захисту відносяться : відшкодування збитків, заподіяних невиконанням або неналежним виконанням умов договорів; повернення власникові земельної ділянки, наданої у користування за договором оренди тощо.
Відшкодування збитків являється самостійним способом захисту прав на земельні ділянки. Воно здійснюється на підставі статей 156, 157 Земельного кодексу України. У ст. 156 ЗК України визначений вичерпний перелік підстав відшкодування завданих збитків. Ст. 157 ЗК визначає коло суб’єктів, які зобов’язані згідно закону відшкодовувати збитки власникам землі та землекористувачам.
Відшкодування збитків здійснюється як в добровільному так і в судовому порядку особами, які їх заподіяли, власникам земельних ділянок.
У земельному законодавстві збитки відшкодовуються внаслідок заподіяння їх як правомірними так і не правомірними діями. Правомірними діями заподіяні збитки відшкодовуються у випадках, коли це прямо передбачено законом.
Повернення власникові земельної ділянки, наданої у користування за договором оренди може бути пов'язаний з поверненням незаконно чи самовільно зайнятих земельних ділянок, щодо яких землевласники чи землекористувачі позбавлені володіння ними.
До інших, передбачених законом способів можна віднести : захист інтересів власників землі і землекористувачів у надзвичайних ситуаціях, захист права спільної (спільної часткової чи спільної сумісної) власності на землю, захист права власності чи користування землею осіб, які оголошені безвісно відсутніми або померлими, тощо. Всі вони регулюються цивільним законодавством.

2. Підстави припинення права на земельну ділянку
Підставами припинення земельних відносин є юридичні факти – юридично значимі правоприпиняючі обставини. Земельне законодавство окремо закріплює перелік підстав припинення права власності (ст. 140) та права користування (ст. 141) на земельну ділянку, також примусове припинення прав на земельну ділянку, яке здійснюється безвідносно до того, перебуває земельна ділянка на праві власності чи на праві користування (ст. 143).
Підстави припинення прав на земельну ділянку можна поділити на дві групи: 1) ті, які відбуваються за волею землевласника чи землекористувача; 2) ті, які відбуваються за волею органів державної влади, уповноважених на охорону земельних ресурсів.
Стаття 140 регулює припинення права власності на земельну ділянку, у ній наведено виключний перелік, ними, зокрема, є : добровільна відмова власника від права на земельну ділянку; смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця; відчуження земельної ділянки за рішенням власника; звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора; відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; конфіскація рішення суду; невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених у Земельному кодексі. Даний перелік являється загальним для всіх власників землі : фізичних і юридичних осіб, територіальних громад, держави і недержавних суб’єктів.
Законодавче закріплення підстав припинення права власності на землю надає власникам та невласникам земельних ділянок досить обширне коло можливостей та іншими законодавчими і під законодавчими актами не можуть бути передбачені якісь інші підстави припинення права власності на земельні ділянки.
Ці підстави умовно поділяють на три групи : а) добровільне припинення права власності на земельну ділянку, тобто без примусового вилучення земель; б) вилучення земель поза згодою їх власника за умови наявності його вини; в) вилучення земель поза згодою їх власника за умови відсутності його вини.
До першої групи слід віднести підстави припинення права на землю суб’єктів земельних відносин – це добровільна відмова від права на земельну ділянку, смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця та відчуження земельної ділянки за рішенням суду. Таке припинення залежить від суб’єктивного волевиявлення власника земельної ділянки, або в разі його смерті. Тобто при яких не виявляються владні повноваження органів державної виконавчої влади або судових органів.
До другої групи відносять підстави припинення прав на землю (звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора та конфіскація за рішенням суду). Дане припинення відбувається поза волею власника земельної ділянки його позбавляють прав на землю та в разі порушення норм законодавства.
До третьої групи відносять підстави припинення : при відчуженні земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства в установлений строк у випадках передбачених Земельним кодексом. В даних випадках припинення відбувається також поза волею власника земельної ділянки, однак тут відсутня вина у власника при порушенні норм законодавства. Таке припинення здійснюється за рішенням органів державної виконавчої влади, місцевого самоврядування або за рішенням суду.
Безумовно, підстави припинення права власності на земельну ділянку можна й класифікувати за іншими критеріями, наприклад, за способами припинення права державної, комунальної і приватної власності на землю, за умовами і порядком їх здійснення, за вимогами припинення права власності на земельну ділянку фізичних та юридичних осіб, за ознаками припинення особистої і спільної власності на землю тощо.
В ст. 141 наведений, також, вичерпний перелік підстав припинення права користуватися земельною ділянку, а саме : добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених Земельним кодексом; припинення діяльності державних чи комунальних підприємств установ та організацій; використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; систематична несплата земельного податку або орендної плати.
Хоча й деякі із зазначених норм є подібні до підстав припинення прав власності на землю, однак він дещо відрізняється від переліку зазначеного у ст. 140 за своїм юридичним характером. Наприклад, така підстава як добровільна відмова від права користування земельною ділянкою та її вилучення у випадках передбачених Земельним кодексом, відрізняється умовами та порядком застосування цих підстав. Також, на відміну від підстав припинення права власності на землю, в земельному законодавстві закріплені й інші підстави припинення права землекористування. Так, наприклад, в ст. 31 Закону України «Про оренду землі» передбачені такі підстави припинення договору оренди землі як : викупу земельної ділянки для суспільних потреб та примусового відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності в порядку встановленому законом; поєднання в одній особі власника земельної ділянки та орендаря; смерті фізичної особи – орендаря, засудження його до позбавлення волі та відмови осіб, від виконання укладеного договору оренди земельної ділянки; ліквідації юридичної особи – орендаря, тощо.
Ще одна відмінність ст. 141 від попередньої заключається в тому, що в даній статті наведені такі підстави, які притаманні лише припиненню права користування земельною ділянкою і не стосуються позбавлення права власності на земельну ділянку, а саме : використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; систематична несплата земельного податку або орендної плати.
В ст. 143 ЗК міститься шість підстав на примусове припинення як права власності, так і інших прав на земельну ділянку, ними є : використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; не усунення порушень законодавства ( забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами, забруднення земель бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами, засмічення земель забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об’єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем, порушення встановленого режиму використання земель, що особливо охороняються, а також використання земель способами, які завдають шкоди здоров’ю населення) в терміни, встановлені вказівками спеціально уповноважених органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів; конфіскація земельної ділянки; викупу (вилучення) земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; примусового звернення стягнень на земельну ділянку по зобов’язаннях власника цієї земельної ділянки; невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених ЗК України.
Примусове припинення прав на земельну ділянку відбувається у порядку, передбаченому ЦПК України судовими органами.
В переліку ст. 143 можна виділити підстави примусового припинення права власності на землю та права користування земельною ділянкою. До примусового припинення права власності на земельну ділянку відносяться : конфіскації земельної ділянки; викупу (вилучення) земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; примусового звернення стягнень на зе6мельну ділянку по зобов’язаннях власника; невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених ЗК.
Дві інших підстави характерні для примусового припинення права користування земельною ділянкою.
Також слід зазначити, що одні з перечислених підстав пов’язані з порушенням відповідних норм екологічного та інших галузей земельного законодавства, а саме : використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; не усунення допущених порушень законодавства в терміни, встановлені вказівками спеціально уповноваженими органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів; конфіскація земельної ділянки; примусове звернення стягнень на земельну ділянку по зобов’язаннях власника цієї земельної ділянки. При цьому варто відмітити, що в двох останніх випадки необхідна наявність вини власника землі. Інші дві підстави примусового припинення прав на земельну ділянку відбуваються у зв’язку з небажанням добровільно відчужити належну їм на праві власності або праві користування земельну ділянку. Така необхідність відчуження обумовлена чинним законодавством або об’єктивними факторами.