На порозі третього тисячоліття в світі відбувається нова технологічна революція. Україна поставлена перед вибором: або безнадійне відставання, або рух на випередження. Другий шлях єдино перспективний, він дає нам шанс не залишитися на узбіччі світового розвитку. Успіх цього напряму досягається, як правило, за рахунок «точкової концентрації» найбільш ефективно працюючого потенціалу суспільства, при цьому ставка робиться на інтелектуальний продукт. Там, де «сектори зростання» діють уже не один рік, досягнуті вражаючі результати. Наприклад, Індія, яку прийнято було вважати країною третього світу, перетворюється в «економічного тигра» завдяки успішній реалізації концепції програмно-технологічних парків. У державі нараховується 1,8 тис. фірм- розробників програмного забезпечення, в 1998 році Індія виробила 16,7% усього програмного забезпечення в світі. За оцінками експертів, індійський ринок буде одним із найбільш динамічних у майбутньому десятилітті. У США успішно функціонує легендарна Силіконова Долина в Каліфорнії. Це світовий центр комп’ютерного, програмного та Інтернет-бізнесу, на який припадає 20% світового виробництва обчислювальної техніки. У Силіконовій Долині працює один мільйон чоловік, причому 400 тис. мають, як мінімум, ступінь бакалавра.
Закономірно виникає питання: чи здатна повторити подібні стратегії соціально-економічного менеджменту Україна?
Це питання протягом достатньо великого проміжку праці було дуже популярним. Одним з найкращих, на мою думку, головні аспекти цього питання були висвітлені Євгеном Уткіним (головою корпорації «Квазар-Мікро»). Чому саме ним? Бо власне корпорація «Квазар-Мікро» виступила з ініціативою створення Української Хай-Тек Зони /hi-tech zone ua/ для українських розробників програмного забезпечення і Інтернет технологій. Основною метою проекту є підтримка та збереження вітчизняного інтелектуального потенціалу в сфері інформаційних технологій. Ідея проекту вже знайшла підтримку компанії «Інтел», а «Квазар-Мікро» збирається виступити постачальником технологій для майбутніх технопарку та бізнес-інкубатора. При оптимальних умовах проект може бути реалізований протягом декількох місяців.

1. Міжнародно-правовий захист прав та інтересів дітей та молоді.
Вперше міжнародну стурбованість положенням дітей було висловлено у 1923 році, коли Рада новоствореної неурядової організації “Міжнародний союз порятунку дітей” (“Save the Children International Union”) прийняла декларацію з п’яти пунктів про права дитини, відому як Женевська декларація, яку було схвалено наступного року п’ятою Асамблеєю Ліги Націй. “Прийнята після першої світової війни Лігою націй, завдяки зусиллям першопрохідника в області прав дитей Еглантина Джебба, ця декларація відзначає початок міжнародного руху за права дитини і є також першим міжнародним затвердженням права на харчування. В Декларація зазначається, що дитині мають бути надані засоби, необхідні для його нормального фізичного та розвитку, і зазначається, що голодна дитина має бути нагодована” [2;20].
У 1948 році Генеральна Асамблея Організації Об’єднаних Націй ухвалила дещо розширену версію того тексту і пішла далі, прийнявши 1959 року нову Декларацію прав дитини, яка містила десять основних принципів добробуту і захисту дитини. У принципі 4 цієї Декларації, зокрема, наголошується, що дитині повинно належати право на здорове зростання й розвиток, а також право на належне харчування, житло, розваги, та медичне обслуговування.
Крім того, на забезпечення захисту прав молоді та дітей спрямовані такі міжнародно-правові документи, як Правила для здійснення правосуддя щодо молоді (1985), Правила ООН щодо захисту неповнолітніх, позбавлених волі (1985), Всесвітня декларація про забезпечення виживання, захисту та розвитку дітей (1990) та деякі інші.
На мою думку, центральне місце серед цих документів посідає Конвенція про права дитини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1989 року і ратифікована Верховною Радою Української РСР 27 лютого 1991 року. Цей найбільш широко ратифікований документ встановлює в якості міжнародного закону всі права для забезпечення виживання, розвитку і захисту дітей.

Розбудова правової демократичної України зумовлює зростання ролі права, бо воно створює для цього необхідні умови: упорядкованість, визначеність, організованість, динамічність суспільних відносин. Це безпосередньо стосується й середовища державного управління, в якому практично втілюється єдність діяльності й структур апарату управління.

Запропонована нижче тема - АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВОПОРУШЕННЯ найбільш цікава в зв'язку з переходам нашого суспільства на якісно новий рівень відносин і як наслідок цього цікава глибока правова реформа навколо державного управління й адміністративного права.

Адміністративний процес має складну структурну побудову та охоплює різноманітні види адміністра¬тивного провадження, кожному з яких притаманні специфічні особливості залежно від характеру розг¬ляду конкретних справ та особливостей виникнення адміністративно-процесуальних відносин. Адже оче¬видно, що процедура накладання штрафу, порядок призову на дійсну військову службу, розгляд заяв і накладення дисциплінарного стягнення мають сут¬тєві відмінності. Тому й існує багато видів процесу¬альної діяльності та адміністративних проваджень.
Адміністративне провадження є особливим ви¬дом урегульованої правовими нормами процесуаль¬ної діяльності уповноважених суб'єктів із розгляду окремих груп адміністративних справ.
Адміністративний процес має у своїй структурі різноманітні види провадження, з-поміж яких необ¬хідно вирізнити основні, найдетальніше врегульова¬ні адміністративно-процесуальними нормами: про¬вадження з пропозицій, заяв і скарг громадян; провадження у справах про адміністративні право¬порушення; провадження із застосування дисциплі¬нарних стягнень.
Крім того, адміністративний процес складається зі стадій, кожна з яких криє в собі сукупність послі¬довних процесуальних дій. Такий процес звичайно починається зі стадії порушення конкретної справи з подальшим скеруванням її відповідному повноваж¬ному органові для розгляду. На першому етапі вияв-ляються підстави, встановлюється, яке відомство розглядатиме справу, а також здійснюється низка процесуальних дій: збір матеріалів, оформлення до-кумента про порушення справи, виклик зацікавле¬них осіб, фіксація доказів тощо.
Найважливішими процедурами у провадженні з конкретної адміністративної справи є подання сто¬ронами їхніх пояснень, заперечень, вимог, дослі¬дження органом управління доказів, що на них посилаються сторони. Отже, можна вирізнити такі стадії провадження. Перша стадія — подання грома¬дянином заяви і прийняття її до розгляду відповід¬ним органом (посадовою особою), яка веде прова¬дження; друга — розгляд справи, тобто встановлен¬ня й дослідження фактичних обставин; третя — ухвалення рішення; виконання рішення; його оскар¬ження.
Провадження у справах про адміністративні правопорушення найбільш повно врегульоване нор¬мами матеріального і процесуального адміністратив-ного права. Правові підстави його застосування за¬кріплено в чинному Кодексі про адміністративні правопорушення. Саме провадження має такі проце¬дури: адміністративне розслідування за фактом вчи¬нення проступку; порушення справи про адміністра¬тивне переслідування; розгляд і винесення рішення із зазначеної справи; оскарження постанови в поряд¬ку нагляду; виконання постанови.
Адміністративне розслідування являє собою попе¬редню перевірку фактів щодо конкретного порушен¬ня норми Особливої частини Кодексу про адміністра¬тивні правопорушення, огляд місця події, затриман¬ня правопорушника, збір пояснень, установлення особи порушника через перевірку документів чи ад¬ресне бюро. Адміністративне розслідування проводять працівники міліції, члени дружини, представ¬ники державних спеціальних інспекцій, прокурори.
Порушення справи про адміністративне правопо¬рушення вчиняється за наслідками адміністративно¬го проступку. Зазначені дії закріплюються складан-ням протоколу, що є єдиною підставою для розгляду адміністративної справи про будь-яке правопору¬шення. Інші документи не є підставою для притяг¬нення особи до адміністративної відповідальності, але на їх основі може бути складено протокол.
Отже, можемо зазначити, що протокол є підсум¬ком адміністративного розслідування і початком провадження в адміністративній справі. Тому вста-новлено певні вимоги до змісту протоколу. Він, зок¬рема, має передбачати такі реквізити: дата і місце його складення, посада, прізвище, ім'я та по батько¬ві особи, яка склала протокол; відомості про особу порушника; місце, час учинення і сутність адмініст¬ративного правопорушення; нормативний акт, що передбачає відповідальність за таке правопорушен¬ня; прізвища, адреси свідків і потерпілих, якщо во¬ни є; пояснення порушника; інші відомості, необхід¬ні для вирішення справи. Протокол підписується особою, яка його склала, та особою, яка вчинила ад¬міністративне правопорушення; за наявності свідків і потерпілих протокол може бути підписаний і цими особами. Якщо правопорушник відмовляється від підписання протоколу, в ньому робиться про це за¬пис. Крім того, особа, яка скоїла адміністративне правопорушення, має право подати свої пояснення і зауваження щодо змісту протоколу, а також викла¬сти мотиви, що спонукали її до відмови підписувати протокол.
Повноваженнями щодо складання адміністратив¬них протоколів наділено посадових осіб чи представ¬ників громадських організацій (наприклад, праців-ників міліції, членів народних дружин, представни¬ків державних спеціальних інспекцій, прокурорів), на яких згідно з чинним законодавством покладено обов'язки зі здійснення контролю за дотриманням певних правил у відповідній галузі чи сфері народ¬ного господарства.
Особа, яка складає протокол, в обов'язковому по¬рядку роз'яснює порушникові його права та обов'яз¬ки, про що робиться відповідна зазначка у протоко¬лі. Протокол надсилається органові чи посадовій особі, уповноважених розглядати справу про адмі¬ністративне правопорушення.
Якщо протокол неможливо скласти на місці вчи¬нення правопорушення, а складення його є обов'яз¬ковим, працівник органу внутрішніх справ може до-ставити порушника в міліцію. У разі порушення ок ремих правил (наприклад, користування засобами транспорту, правил пожежної безпеки, санітарно-протиепідемічних правил на транспорті) порушник може бути доставлений уповноваженою на те особою для складання протоколу в міліцію, якщо в нього відсутні документи, що засвідчують його особис¬тість.
Для належного забезпечення провадження у справах про адміністративні правопорушення в не¬обхідних випадках здійснюються процесуальні за¬ходи, метою яких є припинення адміністративних правопорушень, установлення особи, складення про¬токолу про адміністративне правопорушення, забез-печення своєчасного і правильного розгляду справ. До таких заходів належать: адміністративне затри¬мання особи; особистий огляд; огляд речей та вилу¬чення речей і документів.
Фактичною підставою для настання адмі¬ністративної відповідальності є скоєне правопору¬шення, що тягне за собою адміністративне стяг¬нення.
У законодавстві поняття "адміністративне право¬порушення" сформульовано в Кодексі про адмініст¬ративні правопорушення. Згідно з цим Кодексом ад¬міністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необе¬режна) дія чи бездіяльність, що посягає на держав¬ний чи громадський порядок, суспільну власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законодавством передбачено ад¬міністративну відповідальність. Адміністративна відповідальність настає лише в тому разі, коли пра¬вопорушення за його характером не тягне за собою згідно з чинним законодавством кримінальної відпо¬відальності.
Отже, адміністративне правопорушення має притаманні тільки йому юридичні ознаки. До них необхідно віднести: протиправність, винність і відповідальність (адміністративне стягнення).
Визначальною з названих ознак є поняття діяння, забороненого адміністративним законодавством. По-перше, це вольовий акт поведінки певної особи; по-друге, воно має два аспекти поведінки: дію чи бездію. Дія — активне невиконання законних ви¬мог, а також порушення встановленої нормами пра¬ва заборони (наприклад, порушення правил полю¬вання, користування без дозволу радіопередавачем тощо). Бездія — пасивне невиконання передбачених законодавчими й нормативними актами обов'язків (скажімо, порушення порядку реєстрації чи виписки іноземних громадян та осіб без громадянства і оформлення для них документів).
Важливою ознакою адміністративного правопору¬шення є наявність суспільної небезпеки. За своєю природою таке діяння є антигромадським і завдає шкоди інтересам громадян, суспільства, держави. Слід зазначити, що адміністративне законодавство конкретно не передбачає у своїх нормах цієї ознаки як універсальної властивості. Водночас адміністра¬тивні правопорушення посягають на конкретні від¬носини і завдають шкоди правопорядкові, а до осіб, які їх скоїли, вживаються заходи державного впли-ву. Особливістю розмежування суспільної небезпеки є той критерій, за яким адміністративне правопору¬шення є на ступінь нижчим, аніж скоєння злочину.
Адміністративне правопорушення завжди є про¬типравним, тобто ця дія чи бездіяльність чітко за¬боронена відповідною нормою адміністративного за-конодавства. Доцільно зазначити, що правові нор¬ми, за порушення яких настає адміністративна відповідальність, урегульовані не тільки нормами адміністративного права, а й іншими галузями пра¬ва, а саме: цивільного, трудового, земельного тощо (порушення правил охорони праці — трудове право; агрохімічних норм — земельне право). Діяння, яке не є протиправним, не може утворювати адміністра¬тивного правопорушення і відповідно тягти за собою адміністративну відповідальність.
Наступною ознакою є вина, тобто психічне став¬лення особи до її поведінки та наслідків. Вина ви¬ступає у двох формах: у вигляді умисної та необе¬режної. Ступінь вини береться до уваги під час накладання стягнення, звільнення від адміністра¬тивної відповідальності. Відсутність вини виключає визнання діяння адміністративним порушенням.
Важливою юридичною ознакою адміністративно¬го правопорушення є те, що за його скоєння настає тільки адміністративна відповідальність. Тобто, якщо за порушення норм загальнообов'язкового характеру, що діють в управлінні та інших сферах, адміністративної відповідальності не передбачено, то воно не визнається адміністративним правопорушенням.